Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Стійте! – вигукнув Остряниця. – Тим, хто здається, я зберігаю життя!

– А вони б нам не зберегли! – закричали обурені козаки. – Як звірі б накинулись!..

– Але ми не звірі!..

Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.

– Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! – заторохтів товстун. – Місто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут більше вже немає чого робити!

– А де той базікало?! – пролунало сердите, і з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрівши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряниці.

– Ану виходь лишень, вояко, сюди! – гримнула Хрущиха, і сотник, пом'явшись, покірно вийшов. – Проси пана гетьмана до нас на гостину.

– А чого ж… – Хрущ так і випростався. – Як господар запрошую…

– Збрехав, аж пальці знати! – вигукнула Хрущиха. – Та з яких це ти пір господарем зробився? Ану кажи мені негайно: моя дружина і я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.

Остряниця посміхався, спостерігаючи за розгубленим сотником.

– Не гарячися, не гарячися, Парасочко, і з себе не виходь, – бурмотів сотник і повернувся до Остряниці: – Пане гетьмане… Я… тобто моя дружина і я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снідати!..

Вранці гетьман оглянув Голтву. Місто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристі драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький міст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати під прицілом.

– Еге, та тут оборонятися можна скільки захочеш! – торохтів сотник Хрущ. – А ще коли о-он на тій могилі поставити армати, то й зовсім буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки під нігті заганяти.

Оглянувши місцевість, Остряниця заходився вкріплювати місто. Відкритий бік півкола – від одного берега до другого – велів загородити земляним валом і поставити палісад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанці почали нагортати вал від одного берега до другого, рили шанці, на могилі встановлювали гармати. Десь по обіді гетьман обходив з сотником Хрущем лінію оборони, як почувся жіночий лемент. З бічної вулички вирнув гурт жінок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока і дебела Хрущиха.

– Не інакше як мене годувати бебехами йде! – зблід сотник Хрущ і почав заходити за спину Остряниці. – Ще й жінок собі на підмогу взяла, тепер начувайся! Боки хіба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свідком, пане гетьмане, мокрого місця з мене не зостанеться. От наділив Господь жіночкою! Полатає ребра ні за пухлу душу!

– А для чого ж ти її брав? – посміхнувся Остряниця.

– Я? Брав?! – здивувався Хрущ. – А хай ліпше її дідько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла і сама на собі оженила. Як курча в сильце, заманила. Спіймала колись за оселедця і гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрій волі на мені оженився!

– І що ти їй сказав, сотнику?

– Що я їй сказав, коли вона така, що й кішці хвоста зав'яже. Мусив іти в церкву. Так за оселедця і повела мене… Але я йшов по своїй волі, бо Парасочка мені подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч і мухи в неї в носі грають!

Гурт жінок порівнявся з валом, і Хрущиха скомандувала: