Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Стій, жіноцтво! – Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: – Пане гетьмане! Нате і мій глек на капусту! Я і моя півсотня жінок виявили бажання разом з усіма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо!

– Нашого полку прибуло! – весело сказав гетьман. – Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста!

– Півсотня-а! – затягла Хрущиха. – За мною! Козак чортові не брат, а козачка не сестра!

– Еге! – вихопився з-за гетьманської спини сотник Хрущ. – Бачили, пане гетьмане, яка в мене жіночка? Чисте золото червоне! Світ обійдеш, а кращої не знайдеш. Вона не тільки півсотню, а й полк збере. Бойова жіночка! Козирбаба! Не в кожного така трапляється! – I сотник гордовито підкрутив вуса.

– Справді варта золота твоя Параска, – підтакнув гетьман.

– І я так думаю! – вигукнув Хрущ.

А від валу так і стрельнуло:

– Що ти там мудруєш, чоловіченьку, не порадившись зі мною?

– Я – е-е… кажу, що ти в мене найкраща!

– А-а, це нічого, – озвалася Хрущиха. – Думай так і далі.

Повернувшись від валу, Остряниця посадив двох писарів і, ходячи та смокчучи люльку, диктував універсал:

«Яків Остряниця, гетьман з військом Запорозьким, зо всім товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам і всьому товариству, поспільству і всій братії нашій, Лівобережній і Правобережній Україні бажаємо від Бога доброго здоровля.

Милостиво оголошуємо всьому товариству, що я, вибраний військом на гетьмана, прийшов і зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги наші стратили у Варшаві, де вже страчували не одного нашого лицаря. Прохаємо і наказуємо іменем війська нашого, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно і пішо і сходилися оружно в Голтву, як чинили наші предки з наказу старших, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим. Нападайте на фільварки, паліть їх, виганяйте урядовців і лядських старост з міст і фортець. Всіх, кому дорога честь і воля наша, хто хоче своєю ясною зброєю послужити Україні і здобути їй волю, прохаємо і наказуємо йти нам на поміч. Після цього вручаємо вас Господу Богу. Дан в Голтві дня 27 квітня 1638 року».

Розділ четвертий

Першого травня до Голтви підійшов із військами Станіслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню місцевість, полковник побачив, що Голтва добре вкріплена, і так просто, з ходу її не візьмеш. Місто, обнесене частоколом, стояло на крутому березі Голтви при впадінні її в Псьол, а вузький кут між Голтвою і Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох річок. Шлях у місто був міцно запертий, вал густо наїжачився самопалами й мушкетами, а за валом на високій могилі редут. Повстанці залягли за валом і в шанцях, перегукуються між собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розізлило жовнірів, і вони зробили залп, що не завдав ніякої шкоди повстанцям.

– Еге-ей! – обізвалися козаки з високого редута. – Обережніше! Куди ви стріляєте, тут же люди сидять!

Регіт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнірських вояк. Козаки глузували, почувалися добре.

«А цей Остряниця собі на умі, – подумав Потоцький. – Пальця йому в рот не клади. Тямущий і, певно, хитрий, коли зумів так добре використати місцевість. Спробуй сунутися в кут між двома річками. Військо ляпне, а бунтарів і не вгризеш!»

Полковник сердито спльовує. Виявляється, Остряниця – це серйозно і надовго. А він сподівався на легкий бій… Ну і підіклав же йому рідний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утік у Варшаву й відсиджується в столиці, а ти вгамовуй хлопів, як хочеш!

– Обозний! – сердито вигукує полковник.