Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Слухаю, проше пана! – підскакав обозний Кохань.

– Війську стати табором, – не дивлячись на обозного, мовить полковник. – Всім рити шанці, нагортати вал!

– Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка… де ставати табором?

– Перед козаками! – верескнув полковник. – Навпроти їхнього валу свій вал нагортайте від берега й до берега!

– Слухаю, вашмосць!

– Пан полковник гадає надовго тут отаборюватися? – запитав, під'їжджаючи, поручник князь Ієремій Длотовський. – Чи не забагато честі для хлопів?

– Пан поручник хотів, аби козаки з-за валу перемолотили моє військо? – ущипливо запитав Потоцький. – Також забагато честі для хлопів!

– На вал, проше пана, немає рації кидатись, можна в обхід, – сказав Длотовський і тицьнув рукою в бік Псла. – Переправившись он там на правий берег, штурмові загони вийдуть до того довгого і вузького мосту і вже по ньому увірвуться у замок. І тоді козаки за валом опиняться в пастці. Тоді вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев!

– Гм… Це вже краще! – Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. – Справді, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що коли біля мосту засада? Жовніри до одного ляпнуть.

– І жовнірів не треба посилати, – ніби вгадавши думки полковника, озвався князь. – Хай реєстровці Караїмовича викурюють своїх з міста. А на поміч їм дати два полки іноземної піхоти.

Караїмович стояв на березі Псла і квапив козаків, котрі шукали брід та обтикували його тичками.

– Швидше повертайтеся, тюхтії! Пан полковник велів якнайшвидше вийти на той берег! Лівіше, лівіше беріть, де піщана коса!

Зрештою брід вибрали. Караїмович оглянувся: три тисячі реєстровців скупчилися в низині біля Псла, за ними розташувалися два полки іноземної піхоти. Все в нутрі Караїмовича клекотіло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортів лях! Не захотів ризикувати жовнірами, посадив їх за вал, а під кулі посилає реєстровців та іноземну піхоту! Чужими руками хоче жар загрібати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться підставляти голову під обух. Опинишся на тому мосту під кулями – вірна смерть! Та що вдієш, на чийому возі їдеш, того й пісні співай!

– Переправляйтесь! – махнув він рукою і сам почав спускатися з горба. – Будемо з черні вірьовки сукати!

Реєстровці безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися іноземні піхотинці. Був травень, і над річкою тьохкали солов'ї.

«А біс вас бери! – лаявся Караїмович. – Спробували б ви по тому мосту побігти, побачив би, як ви тоді затьохкали б!»

Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена річкою, з другого – болотяним рідколіссям. Караїмович підозріло позирнув на болото. Гибле місце. Коли б не вскочити у пастку, бо потім з мочарів і не виберешся. Драговина на драговині, най її дідько бере!

Все ж бадьоро вигукнув:

– Підтягніться!.. Трьома рядами – вперед!.. Ми таки вправимо голоті роги! Хай не чекають від нас пощади вороги Корони!

– Заціпило б тому горлодерові! – зненацька почувся голос.