Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином…

– А Павлюк не повернувся з вирію, – зітхнув Гуня. – І батько Сулима… І багато-багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!

– Ось і наша черга настала, брате, – обняв його Остряниця. – Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?

– Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб'ють!

– Будемо вилітати, Дмитре!

– Пора вже! – подав голос Скидан. – 3 великою водою і ринемо в Україну.

– Гінців уже розіслано? – запитав Остряниця.

– Як журавлі, розлетілися, – озвався Биховець. – Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.

– Гляньте, пани отамани! – раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. – Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!

Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п'ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть…

– Загинуть сірі ні за цапову душу! – Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.

– Перепудились, сірі? – весело поспитав, запихаючи зайців собі за пазуху, двох підхопив під руки і пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посміхаючись у вуса, повитягав із пазухи зайців, але довговухі ще не дійшли тями. Злякано тислися до землі, і вона під ними, певно, хиталася…

– Гайда, хлопці, гайда! – погладив їх гетьман. – Та вдруге обачнішими будьте!

Зайці, отямившись, тільки й мигнули білими кінчиками куцих хвостів. Отамани весело засміялися.

– Так про що ж ми річ вели? – підійшов гетьман до отаманів. – Про похід? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспішати. Вирушаємо завтра. Як і мізкували: я піду з частиною війська сухим шляхом по Лівобережжю в напрямку Кременчука, а тоді на Хорол. Дмитро Гуня підніметься з човнярами по Дніпру і захопить вище Кременчука переправи, щоб відрізати ляхів від Правобережжя. А правим берегом піде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне військо на Лівобережжі, а тоді – на Подніпров'я. В похід, братове!

…Остряниця походив берегом Псла і повернувся до табору.

– Ще не прибігав Онисько?

– Ні, пане гетьмане! – Козаки махали гілками, відганяючи комарів. – Кусають, хай їм грець!

– Та в'їдливе ж створіння! – буркнув худий жовтий селянин у драному солом'яному брилі. – Ні куля їх не бере, ні вилами не проштрикнеш капосну душу!

– Але один засіб є, – озвався Остряниця, смокчучи люльку. – Треба переловити всіх комарів, повідривати їм носи і відпустити їх з миром…