Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Н-не знаю… – Олена зашарілася, опустила голову. – По весні…

– Щаслива ти, – зітхнула Соломія. – А нам з Охрімом не поталанило. Не послав Господь діточок. А так хотілося… Без дітей якось і жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночі, лежу, прислухаюся. В хаті темно. А мені мариться, що хтось по долівці босими ногами тупотить. І так щоночі. Я вже й до панотця ходила. Радить він хату освятити та в першу ніч м'якиною посипати на долівці. Ми й вчинили так, хату освятили і м'якиною посипали долівку. Лежу я вночі, прислухаюся… Чую, мовби рипнуло що… йде… Вранці повставали з Охрімом, дивимося, а воно дитячі ноженятка од порога до самого покутя ведуть. І Бог зна, куди воно ділося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь мається по світу… Ох-ох…

Вжик-вжик… співає брусок на лезі козацької шаблі. Вжик-вжик… Снують думки. Завтра-післязавтра з ляхами вирішальний бій. Коли б усе добре скінчилося… Збудували б вони хату з Оленою десь над річкою. Біля левади. Світлу, простору хату, і садок би посадили. Вжик-вжик… Пора вже думати про власне пристанище. По весні їх троє буде, ніяк без свого кутка не обійдешся… Вжик-вжик… Коли б з ляхами впоратись…

Тітка Соломія опускається навколішки перед образами, де тьмяно блимає лампадка, благально дивиться на суворі лики святих, молиться.

– Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь…

Вжик-вжик…

– Господи великий і милосердний, пошли побіду нашому люду горьованому над панами лихими, воріженьками лютими!

Вжик-вжик…

Вночі Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомітно вислизнули з містечка, спустилися крутим берегом до Росі і принишкли прислухаючись. Тихо. Потойбіч також ні звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снігу, що так і шугав з-під ніг, наче пилюга Роман ішов поруч із Скиданом. Тихо потріскувала крига, ноги провалювались у пухкому снігу, наче в порожнечу, й тоді здавалося, що там, під снігом, нема крижаного панцира і ти булькнеш на дно. Роман ішов і думав про Олену. На душі було легко і чисто. Олена спала, і він, збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хіба він надовго? Вранці, як все скінчиться благополучно, він, замерзлий, але радісний, вбіжить у хату й поцілує Олену в м'які, теплі, ще сонні губи…

Роман ішов замерзлою Россю й посміхався.

Коли виходив з хати, то на мить затримався біля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала уві сні й посміхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався і навшпиньках вийшов.

На порозі оглянувся…

Соломія озвалася з-за печі:

– Не оглядайся, не оглядайся! Йди і не озирайся. Прикмета є така: хто оглянеться, той не повернеться…

Таке вигадала тітка Соломія. Як це він не повернеться до своєї Оленки? До рідних карих очей? О ні! Ті очі світитимуть йому, як дві зорі, і де б він не був, ітиме на променисте сяйво її очей.

А яку вони хату збудують по весні! Простору, світлу хату-озію на осонні. Небезпремінно над річкою. Біля левади з вербами і калиною. Олена так любить калину. А потім у них народиться маленький хлопчик з голубими очима…

Роман спіткнувся…

– Чого це ти, козаче, на рівному спотикаєшся? – зашепотів Скидан. – Не спи, війна…

Порипує крига… Тріснуло десь на плесі… Війна… Ну й хай! А вони будуть наперекір всьому кохатися! І впиватися щастям. Роман вдосвіта повертатиметься з війни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату… І цілуватиме Олену в м'які теплі губи, ще сонні…

– Це ти, Романку? – не розплющуючи очей, прошепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками. – Але ж і холоднющий ти!..