Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Коли б їсти було що, то ми б росли…

– Ой лихо!.. – тільки й мовив Остряниця. – Сідайте до столу, може, хоч трохи підете в ріст.

Діти, щебечучи й блискаючи з радощів запалими очима, всідалися на лаві. Остряниця вражено позирав на худі, аж синюваті їхні личка, на загострені носики й голодні очі, в яких затеплилася надія, коли вони вгледіли хліб на столі… На нього, не кліпаючи, дивилася дівчинка років п'яти-шести, не в силі відвести погляд від шматка в руках Остряниці, й над-силу ковтала слину. Він простягнув їй хліб, вона блискавично вхопила його маленькою кістлявою рукою, розломила навпіл, одну половинку з'їла, а другу заховала в пазуху.

– Кому? – тихо запитав Остряниця.

– Мамі… – пропищало дівча. – Вони хорі лежать…

– То що, козаки, будемо хліб їсти? – весело поспитав Павлюк, набравши повні руки куснів.

– Будемо!.. Будемо!.. – врізнобій закричали діти, вихоплюючи з його рук хліб, і блискавично його з'їдали.

– Господи Боже мій… – зітхала біля печі баба Векла.

Діти простягали руки.

– Дайте ще, пане гетьмане!

– Хоч отакунький шматочок!..

– У мене братик не встає…

– А в мене мама…

Павлюк тицяв у худі руки кусні хліба.

– Їжте, їжте та ростіть пошвидше. Лицарі Україні ой як потрібні!

Діти ковтали хліб і знову голодними очима дивилися на гетьмана.

– Вище носи! – казав гетьман. – Здобудемо волю – буде вам і хліб, і до хліба!

– А завтра приходити, пане гетьмане? – питалися діти.

– Приходьте, діти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хліба.

– Хоч би швидше завтра було…