Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Увесь вечір Потоцький приймав гінців, котрі прибували з полків, віддавав розпорядження офіцерам, і вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м'якому халаті збирався залізти під ковдру, йому доповіли, що його знову хоче бачити Караїмович. Велів впустити, хоч і зморщився: по двічі на день не хотілося бачити цього служаку.

– Ваша милість, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогодні, – ще з порога заспівав Караїмович, і Потоцький зловив у його голосі масну хтиву посмішку. – Я тут для вашої милості… хі-хі… молодичку одну знайшов, – розтягував тонкі губи в солодкій посмішці. – Тепленька, ваша милість… Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозі воїну без жінки скрутненько. А молодичка в соку… І пестити вміє чоловіків… хе-хе…

– Приємно, Гляшку, приємно, – враз ожив Потоцький. – Та гляди, щоб вона…

– Надійна, ваша милість! Я ще й скупатись її примусив.

– Ти в мене як євнух!

– Стараюся, ваша милість, стараюся.

Караїмович зник за дверима й по хвилі увів молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, і дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в міру повна. Лице ледь видовжене, матово-біле. Чорні брови, високе чисте чоло, губи як мак… Коси вінком складені круг голови.

– Підходь, Глафіро, підходь, – метушився біля молодиці Караїмович. – Не бійся, пан гетьман тебе… хе-хе, не вкусить. Пан гетьман… вони… хе-хе… справжній мужчина і вміють приголубити вірних жінок. – До Потоцького вибачливо посміхнувся: – Звиніть, ваша милість, недотепу, від радощів їй мову відібрало.

– А чого це ти так зблідла, Глафіро? – Потоцький, м'яко ступаючи, скрадливим кроком підійшов до молодиці, двома пальцями взяв її за підборіддя.

– Від радощів, ваша милість, від щастя… – Караїмович, кланяючись, визадкував і вже в другій кімнаті випростався.

– Ху-у… – обережно перевів подих. – Слава тобі, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку ніч – і я на коні… – задоволено потер руки. – Гетьманська булава буде моєю. Після цеї ночі Потоцький хіба ж так заприязніє до мене. Хі-хі!..

Походив по кімнатах палацу, відчуваючи, як у нього горять щоки від збудження, що вдалося ще більше догодити можному владиці. Все складається добре. Завтра він поведе поляків до Мошен, з Павлюком буде покінчено, Річ Посполита оцінить його заслуги і нагородить булавою… Насолодившись всмак своїми мріями, Караїмович знову підійшов до гетьманської спочивальні.

«Цікаво, як він там… Задоволений? – приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвідчитись, що гетьман задоволений, і відчув щось підозріле… Спершу ніби хтось крикнув здавлено, з останніх сил, потім захрипів… Хрип був передсмертний… Не тямлячи себе зі страху, рвонув двері й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на ліжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався відірвати її руки від свого горла й безсило хрипів…

– А-а-а!!! – закричав Караїмович й одним стрибком кинувся до Глафіри, схопив за сорочку, намагаючись стягти її з гетьмана. Але це йому не вдалося, тоді, висмикнувши запоясник, загнав його Глафірі під лопатку… Глафіра відпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину…

– Прости мене, Господи, що не задушила сатану! – Ноги її підломилися, і молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров'ю.

Гетьман все ще лежав розіп'ятий на ліжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом.

– Ваша милість! – заверещав переляканий Караїмович. – Ви живі?

Захрипівши, Потоцький поволі звівся, розтираючи посиніле горло, і втупився в Караїмовича напівбожевільними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров'ю…

– Н-ну?! – нарешті отямився Потоцький. – Потішив? Вірну підібрав? Навіть скупатися її примусив, а вона мені трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби мені догодити?

– Простіть, ваша милість, простіть! – Караїмович бухнувся на коліна, благально руки простягав. – Перестарався, ваша милість, перестарався… Багнув догодити… Усолодити вашу милість хотів. А воно… Аби ж знаття, що так обернеться…