Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Сідайте, молодята, сідайте, чим багаті, тим і раді. Борщ пісний, крупина за крупиною з дрючком ганяється, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добріший був би, а так…

Олена з Романом зі смаком вечеряють, а тітка Соломія сидить біля них, підперши долонею щоку, гірко журиться:

– Немає чого їсти… Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висівками змішують і печуть замість хліба. Ох ти, Боже, що нас взимку чекає…

– Ляхів витуримо, панські маєтки потрусимо, – озивається Роман. – Пани чимало хліба поховали.

– Господи, скільки тої крові вже пролилося! – хитає головою Соломія. – Ось і мій Охрім… На тому тижні й сховала, царство йому небесне. – Жінка журно помовчала, зітхнувши, звелася, в миснику, біля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у відрі води, щось пошептала над нею й поставила на підвіконня. – Це для Охрімової душі, – пояснила, сідаючи на лаву. – Душа покійника з дев'яти днів по смерті й до сорока прилітає до хати воду пити. А напившись, спочиває на рушнику біля образів. Хоч як не бідно та голодно, а я вже й обіди робила. І триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тільки не відаю, з чого той обід готувати, як жменька гречки в засіці зосталася, та й ту миші поточили. От і живи, надійся… – Помовчала. – А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скільки крові пролилося… От і Охрім мій… Тільки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з військом на Вкраїноньку йде, Охрім і почав людям казати: годі нам лиходія і шкуродера свого терпіти. Давайте витуримо пана з гайдуками втришия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський і давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюківці грабують усіх підряд. Ходить ото з гайдуками по хатах і страхає людей. Поки бунтарі та грабіжники не дійшли сюди, каже він, давайте мені своє майно на зберігання. Я його поховаю так, що й сам біс не знайде. А пройдуть павлюківці, тоді й поверну вам збіжжя. Ось так хотів лиходій обідрати людей! Мій Охрім і підняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на сніг. Люди хотіли їх там і прикінчити, та Охрім заступився. Він у мене добрий був, живої тварі, бувало, не зобідить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хіба ми розбійники з великої дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке він нашою працею нажив, і годі. Люди й послухались, вигнали пана з містечка. Ще й провели його за браму. Їдь, кажуть, пане, та більше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сіли та по людях і бабахнули з пістолів!.. І зникли. Так і не стало мого Охріма. А все того, що добрий був занадто. Добрі довго не живуть.

Рипнули двері, на порозі в клубах морозяної пари – Скидан.

– Хліб та сіль! – зняв шапку полковник.

– Просимо, просимо, – підхопилася Соломія. – Дякуємо, що в гості зайшли, пане полковнику. Сідайте в ряд, кажіть улад, щоб і Бог був рад! Та й повечеряйте з нами.

– Не відмовлюся. – Скидан стягнув з пліч задубілого кожуха, потер почервонілі ширококості руки. – Повечеряю, бо ще й не обідав!

Скидан сів до столу, аж лава затріщала під його вагою, поклав руки на стіл, запитав:

– Чого, люди добрі, невеселі?

– Журимося, пане полковнику, – озвалась Соломія. – А воно куди не кинь – всюди клин.

– А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! – засміявся Скидан і взяв з рук Соломії миску з борщем.

– Звиніть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, – бідкалась Соломія. – Та все ж гарячий. І хліб глевкий.

– Глевкий, та на зубах легкий, – відказав Скидан, вечеряючи. – Це ще не біда, а буде й гірше. Голод на Україну йде. Коли б з ляхами впоратись, панські комори б потрусили.

Скидан не встиг і повечеряти, як у вікно постукали.

– Пане полковнику! – почувся знадвору глухий простуджений голос. – Хутко, бо справа нагальна.

– Іду! – крикнув Скидан, натягаючи кожуха. – Знову якась приключка. – І до Олени з Романом повернувся: – Думаю вночі вилазку зробити. Спіймали одного ляшка, каже, буцімто Потоцький ночує по той бік Росі в Нетребах. Спробуємо до нього в гості завітати. Іду! Іду! – крикнув він, бо знадвору знову затарабанили, і вийшов, наостанку сказавши: – Гостри шаблюку, Романе!

Олена з Соломією заходилися біля печі миски мити, стиха гомоніли між собою, Роман сидів на лаві й бруском точив шаблю. Іноді прислухався до жіночих розмов.

– І скоро на світ благословиться? – питала Соломія.