Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Я з війни! – засміється Роман, підхопить Олену на руки й закружляє з нею по хаті…

Вибралися на берег. Лісок. Ріденький, снігом забитий. Грузнучи по коліна в снігу, пройшли лісок і спинилися. Перед ними, занесене снігом, виднілося село Нетреби. До перших хат, засипаних снігом, – рукою подати. Скидан почекав, доки всі підтягнуться.

– Далі, хлопці, бігом! – пошепки наказав. – Як сполохаємо ляхів – побільший шарварок здіймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очі великі!

Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нічній млі. Ось уже й околиця села, перші хати… Поминувши їх, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снігу.

– Півколом, півколом оточуйте палац! – подав голос Скидан. – Та передчасно себе не виявляйте!

Козаки вже місили сніг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися «в'юни». Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили, а тільки зненацька лунко вдарив постріл, другий… Жовніри та гусари очманіло вибігали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козаків і падали під ударами шабель.

– Налітай, хло-о-опці! – на все горло закричав Скидан. – Здіймайте шарварок!

І ночі як не було. Закричали козаки, зарепетували жовніри, не розбереш, де свої, а де чужі… Спліталися клубками в снігу, і сніг летів навсібіч, як від вихору. Разом з усіма, охоплений поривом, біг, кричав Роман, потрапляв у якісь клубки, сплетіння тіл, когось бив, хтось бив його, і знову біг, рубався і кричав… Раптом на його шляху з'явився жовнір… Роман налетів на нього з усього розгону, вдарив шаблею, і той пірнув у сніг. Ще одного збив. Ось і Скидан.

– Спати не хочеться і сон мене не бере?! – збуджено крикнув він до Романа, напосідаючи одночасно на трьох жовнірів.

– Постривай, батьку, я тобі пособлю! – сказав Роман і зрубав першого жовніра. – На одного ворога поменшало!

Тут він озирнувся і побачив під тином темну постать, що цілилась з рушниці Скидану в спину.

– Стережись, полковнику! – вигукнув Роман і, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать під тином…

Пострілу він не почув, лише спалах побачив та щось з силою вдарило у груди. Мав таке відчуття, ніби на всьому бігу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, і воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрізь…

Сніг чомусь загойдався під ногами, почервонів і зробився гарячим-гарячим… Марно він хапав його руками, аби остудити груди, сніг пік йому пальці.

– Оленко, де ти? – прошепотів Роман, падаючи в гарячий сніг, наче у полум'я… І на одну мить йому здалося… Ні, він виразно побачив, що вдосвіта повертається до своєї хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу світлицю… І цілує Олену в м'які теплі губи, ще сонні…

– Це ти, Романку? – не розплющуючи очей, шепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м'якими руками. – Але ж і холоднющий ти!..

– Я з війни… – каже Роман і провалюється в гарячий сніг…

Розділ вісімнадцятий

– Пане гетьмане! Чимскоріш ідіть, бо Остряниця впав і лежить посеред вулиці!..

Павлюк вискочив з хати і побачив розпластане на снігу тіло. Та доки він добіг, Остряниця звівся і стояв, похнюпивши голову.