Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Не тямлячи себе від люті, Потоцький садонув Караїмовича ногою в лице, і Караїмович, упавши навзнак, не пручався і не боронився, а наче закляк… Потоцький гамселив його ногами по чім попало, щось дико викрикував.

«Хоч би помилував… хоч би шкури не здер, – мигцем носилися думки в голові Караїмовича. – Що мене б'ють – не звикати… Вмиюся. Аби на палю не посадив… Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золоті гори обіцяв… Щоб добровільно віддалася, усолодити ж його хотів… А вона за горло… О-о… Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на палі пересадити! Всі вони вороги, вороги…»

…І на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замріяними посмішками, забувши про все на світі, відчуваючи лише тепло рук… Лише як надто часто і грімкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посміхалися. Самим аж ніяково ставало. Вогняний пал бушує, а їм одне кохання…

Вже вкотре жовніри штурмують Драбівку, та кожного разу, лишаючи трупи на полі, відкочуються назад… Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрісно зітхне: щастить же ото чоловіку!

Вечоріє… Жовніри більше не витикаються з-за лісу.

– Побігали, і досить! – сміється Роман і легенько стискує Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою підвальною вуличкою простують до маленької хатини тітки Соломії, в якої знайшли собі тимчасовий притулок… Сніг приємно хрумтить під ногами.

– А де ми будемо жити по війні? – питається Олена.

– В тому краї, де найбільше волі! – вигукнув Роман. – Але десь над річкою. Може, над Россю, а може, над Дніпром, неодмінно над річкою. Щоб левада була з вербами.

– І калиною.

– І калиною, – згоджується Роман. – А ще сад посадимо. Який захочемо, такий і посадимо. І хату поставимо світлу, простору!

– Тільки б ляхів з України вигнати! Ох, міцно ж вони обсіли нашу землю – не віддереш!

– Виженемо! – впевнено кидає Роман. – Не тепер, то в четвер.

– Та заходьте вже, молодята, до хати! – озивається з двору тітка Соломія. – Воріженьків хоч прогнали?

– Дали по зубах, тітко Соломіє!

– Дай, Боже, щоб завжди їм по зубах давали, – хреститься Соломія, висока худа жінка із зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч їй лише четвертий десяток пішов. – Щось мені вже й не віриться, що ми коли по-людському будемо жити в своєму краї.

– Вірте, тіточко, вірте!

– Вірю, – зітхає тітка, – та щось віра моя хитається. Скільки вже тої крові пролилося, а ми як були худобою в панів, так і зосталися. – Спохвачується: – Та чого ж ви стоїте посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посиніли.

В маленькій охайній світлиці тепло і затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку під образами ледь блимає лампадка.

– То ви роздягайтеся, грійтеся коло печі, – призапрошує господиня. – Хоч яке, а тепло в хаті. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хаті є. Хоч у руки зашпори не заходять.

Балакаючи, витягує з печі горщик, насипає в дерев'яну миску борщу, котрий густо парує («Жиру немає, пісний зовсім, ото й парує, як несамовитий!»), кладе по шматочку чорного хліба.