Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Кінь на чотирьох, та й той спотикається, – вибачливо посміхнувся він до Павлюка. – Ху… Трюхикав вулицею, на сніг задивився, голова закрутилася, земля обертом пішла… У вічу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бій, а я на рівному падаю! От вояка!

Павлюк уважно подивився на змарніле лице Остряниці, на глибоко запалі щоки та очі, на сиві вуса, що безвільно опустилися, й похитав головою.

– Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?

– Та чого ти до мене причепився? – обурився Остряниця. – Ти сам он геть звівся.

«Кепська штука голодний обморок, – подумав Павлюк, хмурніючи. – Це вже не перший випадок, коли козаки від недоїдання з ніг валяться… А що ж нас по весні чекає?»

Йдучи вулицею, поспитав:

– Як з хлібом у нас?

Остряниця лише рукою махнув:

– Зерно тече, як вода! Кручусь, як муха в окропі, і там гаряче, і тут пече, а зерно все одно не втримаєш. Військо ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться.

Павлюк зажурився. З хлібом скрутно. Того літа на Україні був неврожай, до осені люд ще сяк-так на городині протримався, а з настанням зими пішов по селах голод… Вже селяни дубове листя з висівками змішують та печуть зелені коржі. Трохи краще було з хлібом у повстанців. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козаків його ще з горем навпіл і вистачило б… Та коли в Мошни з усіх усюд посунули селянські загони, військові засіки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голодні, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх сяк-так підхарчовувати, аби зовсім не злягли. І Павлюк уже не одну ніч качався без сну, гадаючи, як і чим прогодувати військо. На якийсь місяць ще вистачить, а тоді що? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильні… Поки що розіслав у всі міста й містечка, в панські маєтки й фільварки загони, аби витрушували хліб, але панство, втікаючи в Бар, палило хліб, гноїло його в льохах і ямах. На селян же надії ніякої, самі на висівках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От і крутись! Остряниця, відаючи військовим провіантом, щодень урізає норму, труситься над кожною зерниною, а хліб зникає…

– Оце йшов до тебе за порадою, – Остряниця важко дихав, на ходу стомлюючись. – Що чинити, не відаю.

– Годуй людей, а там побачимо!

– Але ж засіки порожніють.

– Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогодні-завтра нас чекає бій, для багатьох він може бути останнім. Хай люди хоч тепер уволю наїдяться. – На Остряницю скоса зиркнув. – Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не годиться. В твоїх руках всі наші харчі, а ти на вулиці падаєш з голоду. – Рішуче взяв Остряницю за руку. – Ану ходім лишень до баби Векли в гості!

Павлюк повернув у бічну вуличку, і по хвилі вони опинилися в маленькому, занесеному снігом подвір'ї, в кутку якого притулилася скособочена хатинка. Вже в дворі Остряниця, принюхавшись, відчув ледь вловимий запах хліба і неспокійно повів головою. А коли зайшли до хатини, то свіжий і густий дух хліба так шпигнув у ніздрі, що Остряниця аж зажмурився.

– Слава Богу! – привітався, знімаючи шапку. – В цій хаті подихаєш і ситий будеш!

Баба Векла – маленька, зігнута (вона вже й не розгиналася) – на мить повернула від печі сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червоні відблиски вогню, привітно мовила:

– Навіки слава! Проходьте, люди добрі, сідайте, коли ваша ласка. Я вже хлібець загнітила, невзабарі й витягну. – І додала, орудуючи в печі широкою дерев'яною лопаткою: – Яке це щастя – святий хлібець випікати! Мені й сниться, що я хліб з печі виймаю.

– А звідки ж ви його берете? – поцікавився Остряниця.

– Пан гетьман велить щодня двійко хлібців випікати. То я й відводжу душу, бо вже хтозна-коли й пекла.