Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Остряниця підозріло поглянув на гетьмана.

– Хіба я не велів берегти кожну жменю борошна, ще й висівок до нього домішувати?

– Та так уже вийшло… – винувато озвався Павлюк. – Та ти сідай, потім будеш мене судити. У хліб ми ще можемо висівок додавати, а в порох що? А його в нас раз-два…

– Де зараз Потоцький?

– Вже по сусідству з нами. Вчора увечері хоругви переходили через Сахнів міст. З дня на день очікую Скидана, і тоді ми всі вкупі. Але чекати ляхів не будемо, перші почнемо бій.

Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на підвіконні.

– Це ж нині тільки мені одній таке щастя випадає – чистий рушник перед хлібом стелити, – хитала головою стара. – По селах, кажуть, вже й посліду немає.

Стара перехрестилася біля печі, проказуючи: «Дай Бог, щоб не останній раз святий хліб з святої печі виймати», – взяла дерев'яну лопатку, шаснула нею в піч і витягла загнічену рум'яну хлібину. Поклала її на рушник, ще одну витягла. Перехрестила хліб і заходилася ламати його на чотири шматки. Із розламаних куснів вдарила така густа пара, що в Остряниці й голова обертом пішла.

– Хай полежить на вікні, спочине та охолоне, – казала між тим стара. – Покійнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлібця і ситі будуть. А крихітку хлібця дозвольте собаці дати. Такий уже звичай. Старі люди кажуть, що ходили колись Бог і святий Петро по землі, зайшли вони до однієї жінки хліба просити. А хліба тоді в людей було до безміри, бо колоски росли не такі, як тепер, а по всім стеблі. Згори й до землі самий колосок був. От і хліб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в тої жінки хліба, а жінка саме млинці пекла, лава у борошні була. Молодиця млинцем витерла лаву і запрошує сідати. А святий Петро і каже пану Богу: «Треба залишити їх без хліба, бо вже й лави хлібом витирають». От він у поле пішов, взяв житню стеблину і давай її чухрати, а собака й завив… То він і лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собаці перший хліб.

Та ось уже й хліб охолонув, баба Векла взяла по шматку, піднесла Павлюку й Остряниці.

– Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлібець був!

Остряниця, все ще не вірячи, що перед ними справжній хліб, обережно взяв кусень, вдихнув запах і з'їв його, навіть сам незчувся коли… Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хліб у мене щойно був, чи, мо', приснилося?

– Охляв ти, добрий чоловіче, – зітхнула стара. – Та кого тепер здивуєш голодом.

Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно відкушував, тримаючи під хлібом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радість зустрічі з хлібом… Павлюк так і не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зітхав та хитав головою. По хвилі глянув у вікно: біля воріт стояв гурт дітей. Павлюк встав і вийшов з хати.

– Ану, козаки, хутчіше сюди! – весело гукнув, і діти, не примушуючи себе двічі прохати, штовхаючи одне одного, як ті горобці, пурхнули в двір.

– Пане гетьмане, і сьогодні хлібця нам дасте?

– А казку нам розкажете?

– А ляхів скоро проженете?

– Все буде, все, – казав гетьман, впускаючи в хату дітей. – І хліба дам, і казку розповім, і ляхів витуримо. Тільки ви, пуцьвірінки, швидше ростіть!

Маленьке хлоп'я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало: