Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Потоцький вилаявся і велів хоругвам поки що відійти на схід до лісу, а коронному стражнику перейти Сахнів міст через Рось і розвідати дорогу на Мошни. А сам з гусарами подався на ночівлю в село Нетреби над Россю, наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанців з Драбівки.

Село Нетреби розкинулося на крутому березі Росі, з другого боку до нього підступали переліски. В царині села в старому парку стояв панський будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац був порожній, хоч кіньми гасай, гусари звідкілясь витягли немічного глухого слугу, той пробурмотів, що пан давно втік, кинувши все напризволяще, а він, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелів опалити хоч кілька кімнат і в очікуванні тепла никав по холодних залах, кутаючись у шубу та обдумуючи різні плани, як виманити Павлюка ніби на переговори й скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповіли, що прибув Караїмович.

– Негайно до мене! – нетерпляче вигукнув гетьман.

Караїмович не зайшов, а вбіг до зали дрібними, поштивими кроками (змінився старшина, раніше він тримався вільніше, навіть пробував у власну гордість грати, але відтоді, як побував у полоні в Павлюка і на його очах стратили Кононовича, де й подівся той ріденький гонор!), вбіг, намагаючись не грюкати замерзлими чобітьми, й заторохтів, кланяючись:

– Ваша милість, дозвольте вас вітати з щасливим прибуттям до Росі! Ви, ваша милість, і ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублі повсталої черні. Звідси до Мошен рукою подати. Ще день-два – і з самозванцем Павлюком буде покінчено. Я радий, безмежно радий, що наступ триває успішно!

– Викладай, Іляшку, де бував і що чував! – Потоцький зручно вмостився в кріслі, не запрошуючи Караїмовича сісти.

– Ваша милість, хвилинки не сидів. Все на ногах, на ногах. Вовка, як відомо, ноги годують, так і покірного слугу вашої милості. З вірними мені козаками розвідав дорогу на Мошни. Там зібралося чимало бунтівної черні. Щодень прибувають до містечка загони. Той самозванець їх спішно готує до бою, розбиває чернь на сотні, полки… Одне слово, корчить з себе полководця. Загонів у нього зібралося немало, але озброєні вони абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумці, ваша милість.

– Не думаю, – озвався гетьман. – Вони знають, на що йдуть. – І, помовчавши, додав: – Дороги ти знаєш, то завтра поведеш передові хоругви до Мошен.

– Поведу, з радістю поведу доблесні війська вашої милості.

– Я доповім про твоє старання, Іляшку, його милості коронному гетьману. Річ Посполита вміє оцінити своїх вірних підніжків.

– Радий старатися, ваша милість, радий старатися, – кланявся Караїмович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. – Ось дарунок вашій милості. Універсал самозванця до мешканців Домонтова.

– Читай, Іляшку!

– Слухаю, ваша милість. – Караїмович поспішно розгорнув згорток, відкашлявся. – «Павло Михнович Бут з військом Запорозьким. Прохаємо вас, дорогі брати, вдень і вночі поспішати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе військо. Прохаємо вас і наказуємо іменем війська під загрозою суворої кари, хай кожен із вас, хто називає себе товаришем нашим, негайно підніметься за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров'ю своєю заслужили. Скільки в наших містах спустошено церков, а в селах вирізано дітей та жінок! Піднімайтеся усі як один на бій, на захист землі своєї, вольностей своїх і народу свого! Потім доручаємо вас Божій милості. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року».[9]

– Гарно виспівує! – крізь зуби процідив Потоцький, і в його голосі вчувалася погано замаскована заздрість. – Просто Ціцерон!

– Хлопський, ваша милість! – поштиво вставив Караїмович.

Гетьман не звернув на нього уваги.

– І звідки у цих плебеїв такий хист до красного письменства?

Караїмович знизав плечима: такі тонкощі були не для його нутра.

– Мабуть, від диявола, вашмосць!

– Ну, гаразд, – безцеремонно махнув гетьман рукою, аби Караїмович вшивався геть. – Тепер я переконаний, що Павлюк і справді обрав Мошни для вирішального бою.