Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– О, пан дуже великої думки про мою голову! – посміхнувся дід. – Аби панові повикручувало ноги, я ладен і голову зложити.

…До третього діда гусари поткнулися було в хату, але він стрів їх сокирою. Першого так обамбурив, що той і не тріпнувся. Збиваючи один одного з ніг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, і дід встиг ще двох прикінчити… Розлючені гусари підпалили хату і стояли, доки вона не згоріла. Дід так і не вибіг з вогню…

Втративши всяку надію знайти діда-травника, Потоцький велів нагріти йому піску… В надвечір'я доповіли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, гріючи ноги в торбі з піском, велів впустити. Пан Драбковський – коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й переполошеними очима – впав на коліна біля торби з піском.

– Ваша милість, рятуйте! Я – пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з міста. Козаки бунтаря Скидана захопили моє містечко, мене виштовхнули в плечі, а самі заперлися за мурами.

– Багато козаків? – похмуро запитав Потоцький.

– Тисяча буде, ваша милість! Та чернь моя до них пристала, міщани. Уклінно благаю вашу милість повернути мені містечко і все майно, яке захопили ті лотри.

– Розтирай ноги! – буркнув Потоцький.

Пан Драбковський витріщився, не знаючи, в чім річ.

– Ноги розтирай, пся крев! – закричав Потоцький, і пан Драбковський, стоячи на колінах, заходився квапно масажувати гетьману набряклі литки…

Розділ сімнадцятий

Під вечір передові хоругви Потоцького підійшли до містечка Драбівки. Вночі перепався мороз, сніг пом'якшав, осів, яскраво сяяло призахідне сонце. Сніг великими кім'яхами налипав до гарматних коліс, коні надривалися… Потоцький квапив передові хоругви захопити містечко до настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти містечко не так було легко. Драбівку оточувала болотиста гола рівнина, де чавкало під ногами, і сніг плив з водою й багном. За болотом виднівся глибокий рів з крижаною водою.

На валах містечка аж чорно від повстанців, стоять, люльки смалять, знічев'я дим пускають. Ні метушні й тим більше неспокою чи тривоги. Ніби висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви підійшли ближче, як вал огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовніри відступили.

Потоцький спинився на безпечній віддалі, у видолинку, зібрав поручників усіх хоругов, вичитував їм:

– Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У моїй голові не вкладається, як це славні лицарі Речі Посполитої задкують перед черню! Щоб до ночі містечко було взяте! Вперед! Вас чекає слава!

Підбадьорені гетьманом, поручники хвацько повели свої хоругви на приступ, але з містечка ще гучніше вдарили гармати й самопали. Зафурчали ядра, полетів сніг з багнищем, заляпуючи жовнірів.

– Вперед! Вперед, пся крев! – галасували поручники. Хоругви, грузнучи в мочаристій низині, побігли на приступ з галасом. Вал мовчав… Це надало сміливості жовнірам, і вони ще галасливіше подалися до мурів. І раптом невідь-звідки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зі свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав їх по болоту й затих так же раптово, як і зчинився. Перелякані жовніри, з ніг до голови заляпані грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далі, схопившись на ноги, кинулися навтьоки… Марно Потоцький слав гінців, аби ті завернули назад вояків. Жовніри збивали з ніг гінців і вперто сунули у видолинок… Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було біля кожного містечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них повстанців, виколупати їх замалим не по одному. А що його чекає в Мошнах, куди сходяться головні сили повстанців? Настрій від цього ще більше псувався. Не підеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу містечко, повне повстанців!..

Втретє кинулися хоругви на мури і втретє відкотилися назад. Зрештою по містечку вдарила артилерія, але ядра не діставали навіть валу, плюхались у рів з водою. Один з козаків на валу, глузуючи, зсунув із себе шаровари, оголивши білу, до неприємності, пся крев, білу сідницю, ще й поляскав рукою: сюди, мовляв!

Потоцький позеленів.

– Підтягніть ближче гармати! Що ви бабляєтесь біля якогось хутора з десятьма дворами?!

Гармати підкотили ближче, але козацькі ядра почали падати серед облоги. Польські гармаші, не витримавши бою, відсунулись назад. Та й замовкли.