Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Та тільки встигли засапані й упрілі козаки з своєю ношею поминути узлісся, як їх настигла погоня. Довелося залягти й відстрілюватися. Ворог ховався за деревами на узліссі і тому був невидимий, козаки ж залягли на білій відкритій рівнині й чорніли на ній, як граки…

Скидан змушений був розділити козаків: один загін відстрілювався, не даючи змоги полякам вискочити з лісу, а другий тим часом поповзом перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це і юрмою висипали на узлісся… Скидан зрозумів, що навіть потопити гармати в болоті він уже не встигне. Довелося приймати бій. Скиданівці, облишивши гармати на снігу, кинулися навстріч ворогу. Блиснули шаблі, закипіла січа, мовчазна, люта. Зненацька з-за горба, що відгороджував від них болото, почали вибігати темні постаті, і з кожною хвилею їх все більшало і більшало.

– Рубай лишків! – пролунав дзвінкий голос Олени Матусевич, і Скидан відчув полегшення: ну й жінка! І коли вона встигла?

– Хлопці-молодці! – повеселілим голосом крикнув Скидан. – Хапайте гармати і чимскоріше до міста!..

А сам кинувся до Олени та її людей. Бій спалахнув з новою силою. Поляки й повстанці рубалися мовчки, тільки криця скреготіла-дзвеніла та сніг під ногами почорнів.

– Ага-га-га! – почувся бадьорий голос Романа. – Відіб'ємо ваші замашки, пани ляшки!

Поляки не витримали натиску й почали відходити в глиб лісу, але козаки не мали достатніх сил, аби переслідувати. Обидві сторони, підбираючи вбитих та поранених, розійшлися: поляки в ліс, козаки в місто.

– Коли ти встигла, відважна жінко? – вже біля міста Скидан розшукав Олену. – Я ж велів тобі лишатися за брамою.

– Довелося порушити ваше повеління, пане полковнику, і поповзти слідом за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! – І гордо додала: – Як бачите, ми вчасно підоспіли.

– Десять захоплених гармат при нашій бідності – це вже велика поміч повстанцям. – Скидан помовчав, розкурюючи люльку. – Ех, молодята ви мої хороші та хоробрі!.. Ось витуримо ляхів з України, хіба ж таке весілля вам відгуляємо!.. – По хвилі зітхнув: – Тільки ж до перемоги далеко, ой, далеко!..

Вдосвіта, як проспівали треті півні, Скидан покинув Корсунь. Захоплені в нічній вилазці гармати, а також міські були пов'язані на санях, і валка нечутно вислизнула з містечка в напрямку Дробовки… Пан підстароста Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.

– Біс із тобою, живи! – буркнув Скидан. – Тебе вже раз покарали, відрізавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий! Вдруге не плутайся в мене під ногами!

З тим і поїхали.

А вранці, як уже розвиднилось і вляглася снігова хвища, що добре замела сліди Скиданівців, до Корсуня підійшов з двома полками й артилерією Потоцький. Не відаючи, хто в місті, він велів на всяк випадок обстріляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як з міських воріт виїхав вершник.

– Почекайте! – крикнув Потоцький до гармашів, загледівши, що вершник розмахує руками. – Хлопи надумали здатися і вислали посла.

По хвилі до Потоцького на кривій клячі, що шкандибала, звісивши голову трохи не до самої землі, під'їхав пан підстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усіх чотирьох, а пан підстароста, мелькнувши ногами, полетів у кучугуру й загруз там, тільки ноги звідтіля стирчали. Регочучи, жовніри витягли пана підстаросту, поставили його на ноги.

– Ваша милість! – досить бадьоро вигукнув пан підстароста. – Дозвольте доповісти. Підстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашій милості Корсунь!

– А реєстровці де? – похмуро запитав польний гетьман.

– Подалися із Скиданом, – поскаржився він. – І коней забрали, а мені негодящу клячу зоставили.

– А скільки в Корсуні лишилося вірних нам козаків?