Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Якщо і згодимося в похід, то лише по весні!

Пан Мочарський трохи оговтався і закричав з кутка:

– Я, особистий посланець його милості польного гетьмана, хочу сказати вам…

– Заткніть йому рота! – залунали вигуки. – Досить нам обіцянок!

Та все ж більшість ухвалила надати послу слово.

– Панове! – сказав Мочарський, сам себе підбадьорюючи. – Ще ніколи коронне лицарство не було таким безвідповідальним, щоб лишити службу в час наступу і більше думати про жалування, ніж про безсмертну славу!

– Котись ти з своєю славою подалі від Фастова! – пролунав насмішкуватий вигук. – Ми вже наслухалися й кращих слів!

– Сеймова конституція затвердила договір до першого грудня!

– Панове воїнство! – з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатів. – Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожує відірвати від Корони Україну, змушує пана польного гетьмана йти проти сеймової конституції і тримати вас ще на службі. Як тільки ми розіб'ємо повстанців, так і повернемось додому!

– Він збирається розбивати козаків? Ха-ха! – реготали делегати. – Пан посол дуже прудкий!

– Хай гетьман ліпше везе жалування!

– Ви одержите платню! – зриваючи голос, вигукнув Мочарський. – Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полі бою!

Останні слова були сприйняті як насмішка, і пана посла безцеремонно витягли з хати… Лише в надвечір'я послам повідомили, що рада конфедератів ні до чого не домовилась, а ухвалила провести дев'ятого грудня друге коло в Рокитному.

З тим посли і повернулися в Білу Церкву.

Вислухавши послів, Потоцький і зовсім занепав духом. Вселяло надію лише те, що конфедерати не дійшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дійдуть згоди, пересваряться між собою, і їх тоді буде легше приборкати. Але злість не минала. Допікала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибокої ночі, тепло не трималося, польний гетьман мерз і злився ще більше. Сидів у покоях надутий як сич, нікого не хотів бачити і слухати. Ось тобі й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтівників, а власне військо саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допікала щодень дужче й дужче, тріщали суглоби, біль проганяв сон, і Потоцький до ранку скреготів зубами. Злість на подагру (знайшла час і місце!), конфедератів (теж вибрали час!), козаків Павлюка (не могли вони хоч по весні підняти повстання!), на власну долю, що закинула його в ці засніжені холодні простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнірський бунт не зайшов далеко, прохати в короля відставки, аби своєчасно вмити руки. І хай тоді інші розхльобують цю кашу, а з нього досить!..

Можливо, польний гетьман так би і вчинив, та несподівано з Бара надійшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнірів, починаючи з першого грудня, і велів скласти списки хоругов. Платня жовнірам за одну чверть привезена в Бар, і незабаром вона буде в Білій Церкві. Потоцький мусить скласти списки найзапекліших конфедератів (але це треба зробити в глибокій таємниці), котрі після повернення з походу будуть, як і годиться, покарані у Варшаві!

Польний гетьман після листа трохи ожив і навіть заходився щось веселе намугикувати під ніс. Та особливо повеселів, коли в Білу Церкву прийшли з своїми загонами: пан секретар його королівської милості Адам Казановський, пан брацлавський воєвода і заступник коронного гетьмана Адам Кисіль, а також воєвода подільський з надвірною гвардією. Сили їхні були не такі вже й значні, але в разі потреби їх вистачить, аби приборкати конфедератів. Тому дев'ятого грудня польний гетьман зібрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератів.

У Рокитному, куди польний гетьман прибув на світанні, на нього та його почет ніхто не звернув ніякої уваги. Гетьман хмуро розглядав криві тісні вулички, занесені снігом хатки. Жовніри, побачивши гетьманську карету, відвертали сизі від холоду носи.

«Пся крев!.. До чого тільки добунтувалися! – подумки лютував Потоцький. – Писки відвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!»

В центрі Рокитного, на вуличках, майдані – всюди юрмами ходили або топталися на місці жовніри, галасували, розмахували руками, а іноді доходило навіть до стусанів… Тепер уже Потоцький вернув ніс від свого війська. Конфедерати утворили коло на майдані біля церкви, де зібралися депутати від усіх хоругов, полків та окремих загонів. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли і повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кісток клята подагра!), польний гетьман виліз з карети і разом із своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землі був витоптаний сніг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький відчув мовчазну ворожнечу й вирішив почати першим: