Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першій пиячили з десяток вояків, попід стінами лежала гора залізних обладунків, всюди валялися списи, довгі важкі мечі, бойові сокири, на підвіконнях шоломи з шишаками. В хаті було душно, гостро смердів піт давно не митих чоловіків. П'яні гусари з'юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханій сорочці, з божевільними очима. Гусарня примушувала її танцювати… Олена відчула, як затріщало полотно сорочки на мордованій жінці, і ноги у неї враз підкосилися, стало страшно… «Вмерти… вмерти, тільки не датись тим ґвалтівникам», – подумала вона і забігала очима по хаті, з надією шукаючи своєї смерті, котра б урятувала її від глуму.

– О-о, свіженька!.. – закричав один з гусарів з брудним, спітнілим лицем. – Панове, я перший!..

Тут підбіг ротмістр, штурхнув його кулаком, і той, відлетівши, гуркнувся на кучу обладунків під стіною.

– На чужий коровай рота не роззявляй! – крикнув йому ротмістр.

– Це стосується і вас також, пане ротмістре! – досить спокійно сказала Олена, хоч в самої все хололо всередині від страху.

– Ха-ха-ха!.. – зареготав гусар. – Ти дотепна, моя пташечко! – Він схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, і защіпнув за собою двері. В хаті було напівтемно, лише на столі кволо блимала благенька свічка та в кутку, під образами, тьмяно жевріла лампадка.

– Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то погріємось. – Ротмістр, розставивши руки, стуливши слиняві губи дудочкою, так, що вуса настовбурчились, як два ріжки, посунув на Олену. Він був у вовняній сорочці і шароварах, на поясі висів ніж у шкіряних піхвах й метелявся з боку на бік… – Прийди, прилинь, пташечко, в мої гарячі обійми… Ха-ха-ха!..

«О Боже, де ж моя смерть-рятівниця?» – в розпачі подумала Олена й відскочила в куток під захист образів.

– До Бога поближче? – захрипів ротмістр. – Ге-ге! Ти і за пазухою в Бога від мене не заховаєшся, куріпко!

Кинувся до неї, спіткнувся й простягнувся на долівці, дзенькнувши ножем на поясі. Олена в розпачі метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защіпки, та ротмістр уже схопив її обіруч за талію і потягнувся слинявими губами до її лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але міцні руки ротмістра стисли її, як обручем, і вона відчула, що під нею щезає долівка. Ротмістр підняв Олену і кинув на постіль, сам навалився на неї. Олена пручалась і відбивалась як могла, але відчувала, що їй не здолати його силу. В розпачі вона вкусила його за руку, та він, рвучи на ній одяг, не звернув на те уваги… Тоді Олена відчула, що її рука натрапила на руків'я ножа, що висів у нього на поясі. А далі неясно пам'ятає… Ротмістра трясла лихоманка, він уже доривав на ній сорочку, як вона висмикнула в нього ніж і що було сили застромила йому в бік… Він крикнув, захрипів, щось бурмочучи, і враз обм'як. Олена, натужившись, зіштовхнула його з себе. Він зсунувся і гуркнувся навзнак…

Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, і була наче оглушена, жоден звук не долітав до неї… Так тривало якусь мить, потім почула регіт гусарів за дверима й опам'яталась. Заметушилась по хаті, не знаючи, що діяти, щось хапала, кидала, знову хапала… Потім нараз згадала дощаний хлів, людей, що чекають смерті, й серед них Романа… Треба не лише самій вирватися звідціля, а й людей порятувати… Забігала поглядом по хаті й спинила його на ротмістровій кольчузі, що лежала на лаві, на шоломі з шишаком, на мечі і пістолі… Ще далі вона побачила його чорну шубу…

…Коли Олена в одязі ротмістра, кольчузі, шоломі і чорній шубі, тримаючи в руках шаблю, відчинила двері, то гусари навіть не озирнулися до неї. Декілька з них хропіли просто на долівках, ноги одного стирчали з-під столу, а решта, утворивши коло – обнявшись, горланили пісень… Біля них лежала гола замордована молодиця, і її груди були закривавлені. В Олени раптом визрів жорстокий план помсти ґвалтівникам. Взяла зі столу запалену свічку й вийшла в сіни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво під двері, сунула в нього свічку й, упевнившись, що прядиво загорілося, вийшла з сіней і заперла надвірні двері.

…Гусар, який стояв на варті під дверима дощаного хліва, навіть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена відчинила двері і закричала:

– Люди!.. Це я – Олена!.. Вибігайте, люди, паліть хати з п'яними ґвалтівниками! Вбивайте хижих звірів! Хапайте по хлівах їхніх коней – і до Павлюка…

Розділ п'ятнадцятий

Військо розвалювалося на очах, і Микола Потоцький нічого не міг вдіяти. Настало перше грудня. Річний строк служби, на який наймалися жовніри, скінчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додаткові два тижні, і військо вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вільним від будь-яких обов'язків перед ойчизною. В тім числі й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий після чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Білій Церкві лише з своєю власною охороною та надвірною гвардією Самуїла Лаща. Полки спішно провели свої внутрішні ради й ухвалили: в зв'язку з тим, що їм не виплачують протягом осені платні, а також зважаючи на зиму, від подальшої служби відмовитись!

Переляканий Потоцький не знав ні дня, ні ночі, бачачи, як на очах розкладаються полки, падає дисципліна й будь-яка слухняність. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти і, так нічого й не ухваливши, другого дня знову починають мітингувати… Польний гетьман метався з Білої Церкви у Бар і назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб війську спішно привезли платню. Конєцпольський обіцяв, але Потоцький, не дуже цьому вірячи, повертався у Білу Церкву, де на нього очікували вже делегації від полків. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вірності Речі Посполитій, лякав їх повсталими козаками і змушений був знову мчати у Бар… Військо продовжувало розпадатися.

– Ми не невільники! – кричали охриплі на своїх безкінечних мітингах вояки. – Ми відмовляємося від подальшої служби і негайно вимагаємо плату, яку заслужили цієї осені!..

Зрештою Потоцький у відчаї видав наказ, яким зобов'язував усі полки негайно вирушити на Задніпров'я, в напрямку Чигирина та Корсуня, для «вгамування бунтівних козаків самозванця Павлюка». Але на той грізний наказ головного командувача військо не звернуло щонайменшої уваги. Більше того: бунтівні жовніри видали свій власний наказ, в якому веліли поручникам усіх хоругов, переборовши опір своїх офіцерів, не звертаючи уваги на головного командувача й ойчизну, прибути четвертого грудня у Фастів на конфедерацію.

Першим про цей наказ бунтівного війська дізнався пан Лувчицький, військовий стражник і командир другого полку, особистого полку польного гетьмана, котрий теж приєднався до конфедератів. Лувчицький розвозив по полках наказ Потоцького про наступ на Чигирин і, дізнавшись про конфедерацію, того ж дня подався у Фастів.