Нерви Потоцького не витримали, він хотів ще щось сказати про справжніх синів ойчизни, та натомість почав… схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпіли. А потім почувся глузливий вигук:
– Панове, біжіть сюди! Гетьман плаче!..
– Спішіть, бо проґавите таке видовисько!..
Потоцький врешті якось зладив з собою і, кленучи себе за слабкість і страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом і подумки кляв своє військо і світ білий.
– Ваша милість! – озвався один з поручників. – Годі вам тут рюмсати, ми не діти. Нас слізьми не розжалобиш. Наше рішення таке: ми готові служити ще три тижні, а потім знову продовжимо конфедерацію. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самі собі виберемо!
– Ви хочете, щоб я командував не військом, а свавільним збіговиськом? – отямившись після плачу, закричав гетьман. – Я швидше переламаю свою шаблю і викину її на смітник, ніж пристану на таке!
– Тоді вашій милості доведеться ще поплакати! – почувся насмішкуватий голос.
Потоцький позеленів, хапав відкритим ротом повітря, а делегати глузливо чмихали. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби в Рокитне не дістався білий від інею гонець.
– Ваша милість! – голосно крикнув той. – Дозвольте доповісти! В Білу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерією. Вони засуджують конфедерацію і повністю підтримують вашу милість!
Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешіптуватися.
– Ось так, панове конфедерати! – зловтішно обізвався Потоцький. – Заявляю вам відверто, що коли ви й далі бунтуватимете, я змушений буду застосувати вірну мені артилерію!
Ця погроза подіяла. Другого дня конфедерати доповіли, що вони закінчили конфедерацію і готові ще кілька місяців служити Речі Посполитій, але за умови, що їм буде виплачено жалування. Гетьман пообіцяв поклопотатися перед королем і того ж дня вирушив у Білу Церкву, а делегати почали роз'їжджатися по своїх полках.
Одинадцятого грудня Потоцький мав намір кинути свої полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин і швидко вийти на підступи до Мошен.
Розділ шістнадцятий
Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло поляків. Ополудні Скидан піднявся на міський вал і наказав козакам, аби знімали гармати й укладали їх на сани, як зненацька з лісу виткнулись перші хоругви гусарів і, розсипавшись по рівнині, повільно просувалися до містечка.
– Еге, та в нас сьогодні гості! – буркнув Скидан, смокчучи люльку. – Почекайте, хлопці, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинців!
На білій засніженій рівнині чорних гусарів було чітко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, і знову місили сніг… Скидан вибив об гармату попіл з люльки, сунув її за пояс і повернувся до гармашів.
– Ану, хлопці, пальніть по тих залізяках! – кивнув на жовнірів. – Але підпустіть їх трохи ближче… Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу біля воріт. Трохи поганяємо ляшків!
Джура зник, гармаші, зарядивши гармати, очікували сигналу із запаленими ґнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетіти до лісу й відбитись, перш ніж ядра досягли рівнини. Навсібіч разом з снігом і мерзлим груддям полетіли чорні панцири.
– Добре, хлопці! – задоволено мовив Скидан. – Для початку годиться. Може, хто з гусарів хоче на той світ, а дороги не знає, то покажіть. І благословіть заодно!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Гетьман Павлюк“ на сторінці 89. Приємного читання.