Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

На допиті пан підстароста благав його помилувати і навіть на коліна ставав та до Скидана руки простягав. Виявився він балакучим, виклав усе, що знав. За його словами виходило, що конфедерація уже закінчилася щасливо для Потоцького. Гетьман з одним полком просувається в напрямку Сахнового мосту на Росі. Коронна артилерія вирушила до Богуслава. А до Корсуня підійшли дві хоругви гусарів пана коронного стражника з артилерією, та ще кілька хоругов на підході або вже підійшли до лісу. Ляхи дуже поспішають, аби застукати козаків зненацька та захопити їхню артилерію.

– А вус хто ж тобі відкарнав?

– Пан польний гетьман, – скиглив пан Пшеджимирський. – Дуже він сердитий під гарячу руку. Велів ходити з одним вусом, доки я не відіб'ю у вас Корсуня.

– Хотів другий вус повернути? – гмикнув Скидан. – А голови не боїшся втратити? Подумай над цим, підстаросто!

Пшеджимирського заперли в льох, а Скидан знову піднявся на вал. Розглядав ліс, звідки била артилерія, і думав, що війна вже почалася. Тепер події закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати Корсунь певний час він може, але в цьому немає потреби. Павлюк велів негайно йти в Мошни, де відбудеться вирішальний бій. Несподівана поява ворога дещо переінакшила плани. Доведеться трохи затриматись…

Ось із лісу густо посунули жовніри.

«Певно, підоспіли ще хоругви або й цілий полк, – подумав полковник. – Гусари, як найбільш хоробрі, поховалися в лісі, а жовнірів випхали вперед».

– Джуро! Передай козакам, щоб сідлали коней і чекали мене біля брами! – До гармашів: – Шліть ляхам гостинці!

Ледве жовніри наблизились на постріл, як гучно і лунко вдарили всі міські гармати, і перша лава атакуючих полетіла вгору ногами. Жовніри затупцяли на місці, позадкували і кинулись чимдуж до лісу. Але з лісу чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнірів та гнати їх на приступ. Жовніри скорилися і знову почали шикуватись на полі і рушати на приступ.

Зненацька ліворуч з балки вискочив ще загін і понісся до жовнірів. Попереду летів вершник в шоломі і кольчузі, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечі вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершників, всі були у польському вбранні. Скидан подумав було, що то поспішає підмога супротивникам, як зненацька передній вершник в шоломі й кольчузі, порівнявшись з жовніром, махнув шаблею, і той покотився в один бік, а його голова – в другий… Ще мить – і загін, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовніри так і посипалися додолу.

Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня і крикнув:

– Ану, хлопці-молодці, шугніть, як блискавки, і допоможіть тим добрим людям впоратись з ляхами!..

…Короткий, але гарячий бій віддзвенів крицею і швидко згас. Ворог, всіявши поле трупами, поспішно втікав до лісу, під захист гармат, а Скиданівці з невідомим загоном поверталися в місто. Поруч із Скиданом їхав той вершник у шоломі, кольчузі й зеленому кунтуші, що маяв у нього за спиною.

– Ви хто такі? – поспитав їх Скидан дорогою.

– А ви? – в свою чергу запитав вершник явно не чоловічим голосом, і Скидан побачив, що його лице ніжне, привабливе.

– Ми – павлюківці, – відповів Скидан, – повстанці.

– То звіть і нас повстанцями-павлюківцями, – посміхнувся ніжнолиций воїн з тонкими чорними бровами. – Ми довго вас шукали.

– Ти – жінка? – здивовано запитав Скидан у вершника й кахикнув з ніяковості, бо ще не доводилось йому бачити жінку-воїна.

– Олена Матусевич, – скупо всміхнулася вершниця. – А це мій чоловік Роман і мій загін.

– Загін в тебе добрий, – сказав Скидан. – Сам його в бою бачив. Але щоб жінка ним верховодила – про таке й не чув.