Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Села палять, а нас з дітьми на сніг виганяють! – хтось крикнув у відчаї… Заворушилися бранці, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе.

– Дітей малих убивають!..

– Жінок та дівчат ґвалтують… На очах у батьків.

– Вішають безневинних!

– Села спалюють!..

– Волі немає!.. Життя!.. З голоду помираємо!..

– Ми ж не худоба, а люди!..

– Розкажи, дідусю, Господу Богу, все розкажи, як є!..

– В Зеленій Гуті у церкві матерів з дітьми спалили! – раптом голосно вигукнула Олена. – Розкажи й про це Богу.

– Все… все Отцю нашому небесному повідаю, – дід важко дихав. – Прощавайте! Бог покарає людожерів… Ждіть Божої помочі…

Старий пересмикнувся, сказав: «Ждіть, я хутко» – і помер.

Та ось під дверима почувся тупіт і галас.

– Знову ті ґвалтівники!

Двері шарпнули, і до хліва, як і перше, увірвалися гусари, тільки були вони ще п'яніші, і ротмістр уже нетвердо тримався на ногах.

– П-панове! – гаркнув ротмістр. – Я р-розумію, що в-вам холодно! Х-хто хоче грітися? Жінки? П-прошу д-доб-бровільно! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-погарячіший… ха-ха!.. Справжніх лицарів будете обнімати… Виходь!.. – Тут його п'яні витрішкуваті очі спинилися на Олені. – Ах, яка краля! У-м-м… Пальчики оближеш! – Крикнув гусарам: – Цю – для мене!

Роман кинувся на ротмістра й ударом кулака збив його з ніг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмістр, зводячись із землі, сердито крикнув:

– Стійте, панове!

Ротмістр нарешті звівся, випльовуючи кров, і, повільно ступаючи, ніби крадучись, підійшов до Романа.

– Я тебе не вб'ю, – важко дихаючи, сказав ротмістр. – Зразу не зарубаю на місці, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидіти тут… І знати, що в цей час т-твоєю жіночкою н-насо-лоджуються лицарі Корони. Це б-буде для т-тебе страшніше, аніж с-смерть!..

І зненацька блискавичним ударом під груди ротмістр збив Романа з ніг…