Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Я проганяю від себе думку, панове, щоб це зборище могло зібратися з лихими намірами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сімей і завжди добровільно віддавали своє життя на вівтар нашої ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речі Посполитої. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогів, які можуть скористатися з ваших чвар, і це нам дорого обійдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дійти згоди й відновити мир і порядок у війську. Я можу засвідчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надійде сповіщення його милості короля, не сумніваюсь, що незабаром ви одержите і жалування за одну чверть.

– Давайте плату наперед! – почувся чийсь роздратований голос. – Ми вже ситі обіцянками!..

– А ви спершу послужіть Речі Посполитій! – сердито крикнув гетьман. – Усмиріть козацький та селянський бунти, тоді й вимагайте платню! – Потоцький зробив паузу і по тому провадив далі вже спокійніше: – Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цій бунтарській країні, а разом зі мною подавити чернь та козаків.

Делегати, пошепотівшись між собою, випхали наперед поручника.

– Ваша милість пане польний гетьмане! – почав той. – Ми готові служити королю й ойчизні, пам'ятаючи, що павлюківці для нас найперші вороги і що їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навіть зважаючи на табірну дорожнечу, ми зовсім не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закінчили нашої ради, тому прохаємо вашу милість і панів, котрі вас супроводжують, полишити коло і дати нам змогу все як слід обговорити!

Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:

– Я почекаю! Але пам'ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милості короля і Речі Посполитої. Ви будете відповідати за цілість мого війська!..

Потоцький та його почет повернулися і пішли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колі.

– Хай і ксьондз вшивається! – почувся голос. – Нам підслуховувачів не треба!

Патер почервонів і крикнув:

– Я піду, але тут буде присутній сам Бог!

– Давай, давай, повертай голоблі! – кричали жовніри. – Без тебе знаємо, хто тут буде!

Виступали на раді майже всі делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали і ніяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всі балачки точилися навколо питання: служити далі чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати: «Геть сейм, котрий притісняє жовнірів!» Потім хтось вигукнув, що час би й конституцію змінити, аби жовніри мали більше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля і саму Річ Посполиту! Тому ротмістри почали залякувати делегатів й погрожувати їм арештом… Рада перетворилася на бійку. Ротмістри марно намагалися навести порядок, та їх ніхто не слухав. Конфедерати розділилися на групи і почали вести між собою переговори.

Коли про це ротмістри доповіли Потоцькому, на майдані вже клекотіла справжня бійка.

«Матка Боска! – гетьман перелякався не на жарт. – Не дай Боже, пролунає хоч один постріл, і полки переб'ють один одного. Тоді мені лишиться хіба що кулю собі в лоб пустити!»

Зрештою бійку сяк-так вгамували. Потоцький з'явився блідий, аж жовтий, руки його тремтіли.

– Панове!.. Панове!.. – благально вигукував гетьман. – Схаменіться! Іменем короля закликаю: не доводьте конфедерацію до крові! Я ладен вам зі своїх коштів виплатити жалування, тільки вгамуйтеся!

Згадка про гроші дещо заспокоїла делегатів. Важко сопучи, вони стояли похнюплені, потираючи забиті місця.

– Панове, що ж це твориться?! – репетував Потоцький, і руки його ще дужче тремтіли. – Я привів вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменіться, лицарі! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущої слави на цьому світі, а на тому дістанете блаженство. А якщо не підете на ворога, то вас жде ганьба і кара, а на тім світі – пекло!

– Краще пекло з чортами, аніж воювати з козаками!