Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

В надвечір'я він під'їжджав до містечка, яке бунтівні жовніри вибрали за свою тимчасову столицю. Тріщав мороз і міцнішав з тією швидкістю, з якою згасав короткий зимовий день. Сніг то рипів, то стогнав під полозками саней. Пан військовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсім кепсько. Мороз залазив навіть під шубу, та гірше морозу дошкуляла конфедерація жовнірів. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй раді? Що коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони піднімуть повстання у самій Речі Посполитій! Пан стражник зітхав, мало вірячи в успіх своєї поїздки. Холодні засніжені рівнини, аж сині від морозу, обступали Фастів з усіх боків. Самого містечка не було видно, лише бовваніла фортеця та де-де тяглися вгору немічні димки, й тьмяно, наче вовчі очі, блимали вогники в кількох місцях.

При в'їзді в місто стояла стража.

– Стій! Хто?! – до саней підійшов поручник з жовнірами.

Лувчицький зрозумів, що перед ним не просто військовий дозор, аби ворог не зумів увійти в місто непоміченим, а варта конфедератів. І коли б він назвав свій чин, то його сани за голоблі повернули б назад… Тому пан військовий стражник бадьоро вигукнув:

– Поручник третьої хоругви другого полку. Спішу на конфедерацію. Де збір?

– У квартирі поручника першої хоругви коронного канцлера, – відповів дозорець. – По цій вулиці прямо, потім ліворуч третя хата. Поспішайте, пане поручнику, бо коло[8] вже почалося.

Коли пан стражник під'їхав до хати поручника першої хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, біля яких тупцяли закоцюблі візники. Лишивши у санях шубу, бігцем вскочив у сіни, де вже товпилися жовніри, і з трудом протиснувся в хату. Спершу він нічого не побачив, бо всюди були спини, і Лувчицький опинився наче в колодязі. Зрештою відсунув якусь спину і побачив, що хата повна делегатів від усіх хоругов.

Пан стражник напружив слух і насилу розібрав окремі слова, уривки фраз: «…єднаймося… стіймо на своєму… Геть похід, хай живе конфедерація!»

Працюючи плечима й ліктями, сяк-так протиснувся вперед і опинився біля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипів і вмовк, а другий підвищив голос:

– Панове! Ні про яку подальшу службу не може бути й мови! – закричав поручник, і всі делегати схвально загуділи. – Доки король не заплатить, не визнаємо його влади!

– Та це ж… Та це ж бунт!.. – не тямлячи себе, закричав Лувчицький. – Та як ви смієте таке пасталакати, сини Корони і його милості короля?!

В хаті зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце.

– Це ж пан військовий стражник! – пролунав раптом одинокий голос. – Хто посмів його впустити у коло? Він же не делегат, а прислужник Потоцького!

– Геть стражника! – заревіли делегати. – Виженіть його втришия з Фастова!

Пан військовий стражник хотів було щось сказати, але дужі руки схопили його за комір, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперіщили коней батогами… Пан Лувчицький опам'ятався, коли Фастів лишився далеко позаду…

Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спішно відрядив делегацію у Фастів у складі ротмістра рейтарської хоругви пана Мочарського і ротмістра Коморовського з суворим велінням будь-що проникнути в коло і під загрозою кари вгамувати конфедератів.

– Зберіть всю свою мужність! – напучував польний гетьман своїх посланців. – Пам'ятайте, що конфедерати – це бунтівники, а за вами стоїть маєстат, його милість король і вірні сини Корони!

П'ятого грудня посли польного гетьмана вже під'їжджали до околиці Фастова, де їх перестрів дозор.

– Ми посли його милості польного гетьмана! – доповів ротмістр Мочарський. – Негайно пропускайте нас, пане поручнику!

– Іменем короля! – вигукнув пан Кемеровський.