Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Все у волі Божій, – бубонів дід. – Моліться, і Бог вас не лишить у біді…

– Але треба щось робити, – стиха загомоніли чоловіки. – Не загибати ж нам у цім хліві!.

– Ви чоловіки, то й робіть! – підхопили жінки. – Не дайте нас на поталу воріженькам. Ви ж бо наші захисники.

– Воно-то так, – чухались чоловіки, – та тільки як ти голими руками дошки відірвеш?

– Які вони захисники? – почувся сердитий голос. – Захисники он до Павлюка пішли, а ці під боком у жінок вигрівалися. От і досиділися!

– Чого ти, Марфо? – хтось заступився за чоловіків. – їх похапали, як і тебе.

– Ото й похапали, що плохути! – не здавалася Марфа.

Роман мовчки пройшовся попід стіною, стукаючи кулаком.

– Тут не дошки, а обаполи, та й ті попримерзали… Але ж і не гинути… Ану йдіть, чоловіки, та всі гуртом натиснемо…

Та під дверима почулися голоси, тупіт. Бранці злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлі двері з трудом відчинилися, і в хлів п'яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пістолями. Гусари вже були без панцирів, в селянських кожухах, котрі позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмістр з хвацько закрученими вусами.

– П-панове! – закричав ротмістр похитуючись. – Доношу до вашого відома, що ми розігрілися і б-бажаємо жінок! Б-бажаємо веселитися.

Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кількох жінок, потягли до дверей… Роман першим опам'ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмістра.

– Звірі!.. Куди ви жінок хапаєте! Бандити з великої дороги!

– Ах ти ж хлоп!.. – витріщився ротмістр й з усього маху свиснув шаблею, цілячись Романові в тім'я. В ту мить, коли шабля падала Романові на голову, підбіг дід, ніхто не встиг і крикнути, як він підставив своє маленьке й сухе плече під шаблю… Ротмістр відсік йому все плече з рукою, і старий, як лозина, зігнувся й беззвучно впав у горбик снігу, що намело в хліві…

– Ах ти ж х-хлоп! – скреготнув зубами ротмістр. – Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, ніхто тебе не доб'є!.. А тобі пощастило, – повернувся він до Романа. – Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобі придумаю цікавішу смерть.

Прихопивши з собою кількох жінок, гусари зачинили за собою двері… Роман кинувся до діда, перевернув його, не знаючи, як і чим перев'язати йому страшну рану, та дід кволо спинив його:

– Облиш… Мені вже нічого не треба… а ти… молодий… живи.

– Спасибі вам, батьку! – схилився над ним Роман.

– Спасибі й тобі, що батьком мене назвав, – старий хрипів. – Ви молоді… живіть… боріться… – І затих.

– Я ще… – раптом озвався дід. – Смерть уже за плечима… То ви, люди… Повідайте все моїй душі… Про тих звірів… Душа моя Богові про них розповість… Та пошвидше, бо я вже…