Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! – протяг ротмістр глузливо. – Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах… А коли розігріємось, то прийдемо… Ха-ха!

Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.

– Ой, людоньки, та що ж це буде? – почувся зойк.

– Бога зовсім не боїмося, от він і послав нам випробування, – озвався біля Романа маленький сухенький дідок. – Щоб ми в своїй гордині не забували, що все у Божій волі!

– Оленко, ти жива? – запитав Роман і, взявши її руки в свої, підніс їх до губ і почав хукати. – От як ми з тобою влипли! Зовсім уже до Павлюка рукою подати…

Вони стояли посеред хліва в купі людей і поглядали то на щілини в стінах, у які дуло холодом і сипало снігом, то на двері, за якими грюкали залізяччям гусари… Люди здригалися й ще тісніше тислися одне до одного, ховаючи всередину дітей, де зберігалося хоч сяке-таке тепло.

– От і бджілки так зимують, – знову озвався маленький сухенький дідок. – Зіб'ються в клубок і гріють одне одного своїм теплом. Ті, що зверху, як замерзнуть, лізуть в середину клубка, а ті, що зігрілися, – нагору…

– Мусимо врятуватися, – прошепотів Роман. – Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю.

– Ой людоньки! – знову закричала жінка. – Та ми тут замерзнемо!

– Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобі ж видно згори, що чиниться на землі.

– Бог за панами руку тягне…

– Не богохульствуйте! – верескливо закричав маленький сухенький дідок. – Бог усе бачить і пам'ятає. Що кому найменовано, те й буде. І ляхи кари Божої не минуть.

Жінки на якусь хвилю втихли. За благенькими стінами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хліва сніговою крупою, намітала горбок під стіною. Ніхто не міг зігрітися, всі тислися докупи, стогнали, зітхали, тихо плакали…. А байдужа завірюха вовком вила й шарпала двері, свистіла в дірки, залазила в душі бранців.

– Хлів дощаний, – прошепотів Роман. – А що коли дошку вирвати?

– Дошки знадвору прибиті, – сказав дідок. – І примерзли так, що й не віддереш.

– Коли силою налягти… – почав було Роман, та той перебив:

– Не на силу треба надіятись, а на Бога, Бог усе бачить.

– То чому ж він не порятує нас? – сердито запитала котрась із жінок. – Хіба він не бачить, що ляхи на Україні чинять?

– Все у волі Божій, – сказав дідок. – Мо', Господь випробовує нашу віру й терпіння? Моліться, і Бог порятує нас. Коли не тіло, то душі наші грішні.

– Це нас не влаштовує, – озвався Роман.