Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Вночі мені мусить хтось приснитися, – казала Олена. – Хто прийде конопельки жати, той і буде моїм судженим.

– Хіба не я твій суджений? – вигукнув Павлюк. – Адже ти обіцялася? І я кохаю тебе. Я всі ці роки думав про тебе.

– Не знаю… Нічого не знаю…

Якось боляче глянула на нього і щезла…

А вишневий сад снігом занесло…

«Але ж я мушу йти і жати її конопельки», – подумав Павлюк, схопив серпа і побіг… І буцімто бачить він, що конопельки Олени вже кимось скошені…

– Хто? – прошепотів Павлюк і прокинувся.

«До чого цей дивний сон? – подумав він сполошено. – Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снігу… Конопельки… До чого цей сон?..»

За вікном стояла біла від снігу ніч.

Розділ чотирнадцятий

…Олена виглянула у вікно і обімліла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вікна, і зір її бозна й для чого фіксував кожну деталь його залізного вбрання: шолом із шишаком і шматиною тканини, що розвівалася в нього за спиною, груди, закуті в панцир, металеві наручники сягали аж до ліктів, в одній руці тримав шаблю й розмахував нею, а біля сідла в нього висів палаш і стирчала бойова сокира. В лівій руці тримав довжелезний спис з прапорцем на кінці, такі ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у інших гусарів… Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба з білими вилогами, і щось закричав…

І тої ж миті Олена ніби зі сну пробудилася.

– Вставай, Романе, ляхи в селі! Гусари вулицею мчать!

Роман схопився… На вулиці закричала жінка.

– Влипли, – тільки й мовив Роман і став поспіхом одягатися. – Скільки пройти доріг і в самому кінці в пастку…

Вбігла молодиця, в якої вони зупинилися на ночівлю.

– Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб'ють, та й усе, а з неї, – кивнула на Олену – ще й познущаються гуртом…

На вулиці кричали жінки… Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку…

– Швидше… Мо', городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі…

У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки… Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг… Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший… По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти… А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі..