Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ні, ні! – раптом крикнув Биховець. – Ти, Якове, духом занепав. Ніяка крига не сковує наших ясних вод!

– І крил нам ніхто не поламає, допоки самі їх не зречемося! – вигукнув Чурай. – Людина тільки сама собі може обламати крила.

– А може, ми тільки розправляємо свої крила? – запитав Павлюк. – А лет у нас ще попереду? Гордій правду сказав: крила людина сама собі ламає, коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її відчай у панцир заковує. Коли мрії її заснуть навічно.

– Але щось же треба робити! – схопився Остряниця. – Ляхи вже в Білій Церкві, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто сотником, він був рвучкий і гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрімголов. Та тільки вибрали його гетьманом, він ураз перемінився. Довго думає і гадає, перш ніж зробити крок, вагається, вичікує… Я не впізнаю Павлюка.

Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вікно. Та ось він повернувся, тихо мовив:

– Я й сам себе не впізнаю. Твоя правда, Якове. – Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оціпеніння, очі його блиснули гостро, голос забринів запальною пристрастю. – Сотник Павлюк і справді колись не задумуючись сторч кидався у вирви, гарячкував до безміри і ні в гріш не цінив власне життя. Відтоді життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще міг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хіба життям сотні. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не має права ризикувати долею України і не задумуючись кидати її в круговерть. Своїм життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду – ніколи. Мушу бути тверезим, спокійним і обережним. Приміром, я програю, а я допускаю і такий хід. То з чистою совістю скажу собі: Павлюк, ти зробив усе, що міг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще більше за тебе зробить хтось інший, щасливіший. Можливо, той інший з нашої іскри роздмухає велике полум'я. Ось що я вам хотів сказати, братове!

Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцілував його і, сівши на лаву, відвернувся до стіни… До хати, гупаючи замерзлими чобітьми, шумно ввалився Кизим і загудів з порога:

– А чого це товариство задумалось? – Стягнув з себе кожух, повісив у кутку. – А сніжок же надворі!.. Так і тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в сніжки погратися, а потім чарчину випити, а ще потім…

– А потім можеш не розказувати, – зітхнув Чурай. – Викладай ліпше нам, що знаєш про ляхів.

Кизим сів на лаву, запалив люльку.

– Мої хлопці розвідали, що ляхів зійшлося в Білу Церкву чотири полки, не рахуючи надвірних команд та сильної артилерії. Це набагато більше, аніж ми на сьогодні маємо.

– До всього ж у нас обмаль зброї, – озвався Павлюк. – Особливо в селян та в міщан. Люди зовсім беззбройні.

– Щоправда, дух у війську Потоцького зараз кепський, – продовжував Кизим. – Жовніри буцімто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готові ми йти зараз на Білу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство.

– Ні, – заперечливо похитав головою Павлюк. – Селянські загони здебільшого ще беззбройні, а козаки ще не всі зібралися. Йти зараз на Білу Церкву все одно, що підставляти голову під обух. До того ж ранні хуртовини відрізали від нас багато загонів, чимало їх застряло в Задніпров'ї. Ще не привезли всі армати, зараз обози переставляють з возів на сани, а отже, не підвезено порох, свинець та провіант. Доки всі зберуться, потрібен ще час. Для вирішального бою я вибрав Мошни, куди найзручніше сходитись усім загонам. У Мошнах всю осінь діє Скидан, нещодавно він узяв Корсунь та Стеблів. Але чимало ще містечок залишається в руках ворожої нам старшини. І ще одне: увесь люд оповіщений, що збір у Мошнах. Перегравати все це на Білу Церкву, заново жмуритись вже пізно. Хай ляхи сваряться між собою, кожний згаяний ними день тільки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, підтягти загони й обози. І по змозі озброїти селян та міщан. – Помовчав, крутячи вус. – Що скаже на це товариство?

– Пристаємо! – за всіх відповів Чурай, і отамани на знак згоди закивали головами.

– Тоді завтра вирушаємо в Мошни, де невдовзі має вирішитися наша доля, – сказав Павлюк і поклав на стіл стиснені кулаки. – Не будемо передчасно гадати, як воно складеться…

А сніг сіявся, падав, кружеляв… Теплий, лапатий, м'який. На деревах, хатах, тинах, стіжках сіна непорушно виростали білі пухкі та пишні шапки. Сніг устеляв світ беззвучно, німо. Зникло все: земля, місто, люди, – всюди був один лише сніг, і білий світ видавався чистим, мовби щойно народився… Такого білого-білого снігу, мовчазного, теплого і чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпів, відіклав свої універсали й вийшов надвір. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як падає сніг, і йому здалося, що він маленький, безтурботний хлопчик у своєму селі, що немає в нього ніяких дум і клопотів, що вибіг він у двір, взувши бабусині шкарбани, й зараз накачає снігу і зліпить отакезну бабу… Павлюк посміхнувся від повноти щастя і побрів навпростець до левади, і доки йшов, сніг обліпив його з ніг до голови, ніби відгородив своєю білизною від усього світу. Сьогодні у гетьмана видався вільним вечір, завтра він знову не матиме спокою і в голові буде тісно від дум, а там – Мошни, бій… Завтра буде все, крім спокою і тиші. І сьогодні йому хотілося побути наодинці зі снігом, бо сьогодні він укутував землю, прикривав її рани і лихоліття, створював хоч миттєву ілюзію щастя та солодкої дрімливої байдужості, коли хочеться безтурботно дивитися на білий світ, упиватися тишею і забути про все.

І – диво дивнеє! – сніг пахнув весною, якимось незнаним досі зіллям. Він не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клітину тіла, і годі було втямити, яким зіллям він пахне. То Павлюкові здавалося, що сніг пахне вишневим цвітом. То уловлював у ньому запах зеленої брості, яка тільки-но вибростилась зеленим горбочком, тріснула на весняному вітрі, бризнула клейким зеленим соком життя і обережно, сторожко-сполошено висунула кінчик першого листочка… То зненацька сніг запах м'ятою…

– Павле!

– Маринко… – прошепотів він не повертаючись. – Ти чи білий сніг до мене озвався?