Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Першим примчав Гордій Чурай. В доброму кожусі, в гостроверхій смушковій шапці, розпашілий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий і наче аж безтурботний, вбіг він у хату, гупаючи замерзлими чобітьми, і в хату разом з ним мовби увірвалося саме життя – молоде, неспокійне, радісне.

– Гарна днина, і мороз із руками! – весело закричав він з порога. – Та в нас у Полтаві цеї пори ще краще буває!

– У вас у Полтаві і сніг, мабуть, тепліший? – посміхнувся Павлюк. – І гріє, що добрий кожух!

– Ще б пак! У нас кожухи із снігу шиють! – блиснув зубами Чурай. – Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродійка.

З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху і витяг звідти… дику качку, весело заторохтів:

– Ось! Прошу любити й шанувати! Подивіться, люди добрі, яка краля, хоч і нещасна! – Посадив качку на долівку, та сполошено крякнула й, осмілівши, довірливо подивилася на Павлюка одним оком, потім другим. – Біля Тясмину її підібрав, – широко посміхався Чурай. – Озерце вже замерзло, лише посередині жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася.

Качка зашкутильгала по долівці, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сіла в нього біля ноги.

– На одному крилі не полетиш у вирій, – зітхнув Чурай. – Шкода мені стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в якої перебите крило.

– Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! – Павлюк обережно погладив качку, відчуваючи долонею м'яке шовковисте пір'я. – Перезимує, а по весні, як будемо живі, як нам ніхто крил не поламає, випустимо.

Зайшли Биховець та Остряниця, присіли біля качки, гладили її.

– Дике, а не боїться.

– А чого їй боятися, коли ви справжні люди, – відказав Чурай. – Вона знала, до кого йти.

– А добрий би з неї борщ був! – раптом сказав Биховець. – Люблю всмак поїсти, особливо борщ з качатиною.

– Що ти теревениш, полковнику?! – так і кинувся до нього Чурай. – Та я тобі за такі речі духопеликів надаю. Вона ж, нещасна, сподівалася в нас притулок і захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтаві. Ми б тебе швидко навчили птахів любити не за м'ясо, а за красу.

– Здаюсь! Пожартував! – ніяково посміхнувся Биховець. – Слово прохопилося. Хіба ж я не бачу, що вона нещасна?

– Важко їй тут зимувати, знаючи, що інші в теплих краях, – задумливо мовив Павлюк.

– Наш обов'язок усім скривдженим допомагати! – не вгавав Чурай. – Будемо вважати, що рада отаманів постановила: дику качку прийняти в наше товариство!

Остряниця сумно похитав головою:

– Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом і думаю: і ми такі… З перебитим крилом. І силкуємось злетіти на одному крилі, маримо про теплий край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча.

Всіх вразила ця мова, й отамани здивовано і вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним відчаєм і гірким сумом війнуло від його слів…