Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Заради тебе я ладен на все, – він ступив до неї ближче. – Твоє слово для мене закон. І не дивись на мене так.

– Ліпше б я загинула в турецькій неволі, ніж бути панею в тебе і бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. – Обхопила голову руками. – Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобі ні жоною, ні панею-шляхтянкою, допоки така несправедливість у світі твориться! Селяни мені в ноги кланяються, бо я панійка в шовку. Не відають, що я така селянка, як і вони самі… Що й на мені ярмо… А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила… З ярмом на шиї?

Олена заплакала. Це вже ліпше. Коли жінка плаче, то гнів з неї виходить. Мовив тихо:

– Я наполовину українець. Мій батько, чистокровний поляк, багатий дідич, прижив мене з своєю покоївкою. Від матері мені в спадок дісталось ім'я. І материні пісні. Коли вона була ще живою, то щовечора співала мені українських пісень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не сміла зі мною й говорити по-українському.

Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.

– Голубі очі також у спадок від матері отримав? – поспитала тихо й чомусь почервоніла.

– Мати була доброю й тихою, – оповідав він. – А батько… батько на смерть забивав челядь. І матір у могилу звів. Для нього вона так і залишилась бидлом. Він забороняв їй навіть приходити до мене, коли я підріс. Її цькували собаками, й одного разу ті собаки загнали мою бідну матір у ставок…

– Ось ти який… – задумливо мовила Олена і трохи тепліше глянула на Романа. – Хоч тебе той лях любив?

– Коли бував у гніві, то кричав на мене. «Ей ти, хлопський вилупок і мій благородний син!»

– І де ж він подівся?

– Загинув біля Куруківського озера, коли польний гетьман Станіслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла.

– Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося.

– Але він був боягузом, – вів далі Роман, – і ніколи б не зважився йти на війну, якби не борги. Він зовсім в них заплутався, і маєток був двічі, як не тричі, заставлений. Гадав на війні розживитись, та потрапив у драговину біля Куруківського озера… Казали, він волав про поміч і ревів, як бугай, пірнаючи в трясовину. Але його ніхто не слухав, бо в тому болоті ціла хоругва гусарів з кіньми пірнула. Ще й половина угорської піхоти.

Олена мовчала й дивилась в широке венеціанське вікно. За вікном розкинувся старий тінистий парк. На галяві, оточеній столітніми липами, стрибали зайці й позиркували на вікно. Олена посміхнулась і помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями і щодень годувала довговухих на тій галявині. Зайці охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах…

Роман зітхнув. Він заздрив зайцям, іноді хотів би опинитися на їхньому місці. Олена так ніжно пестила вухатих.

Він знову заговорив:

– Коли батьків маєток забрали за борги, я потрапив у челядь свого дядька Адама Кисіля. Дядько – пребагатий і можний, навіть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього лише бідним нахлібником. Хоч я й шляхтич по батькові, та змушений був жити серед слугів свого дядька. Там чимало терлося таких, як і я, збіднілих шляхтичів, у яких, крім гонору, не було за душею ні шеляга. Вони пихато ставились до челяді, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на челядській куховарні. Мені поталанило. Дядько звернув на мене увагу. І пригрів. А потім послав у Бахчисарай до хана… Де ми й зустрілися.

Олена мовчала, через вікно спостерігаючи за зайцями. Ті ставали на задні лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посміхнулась, і враз її лице зробилося гарним, ніжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.

– Гелено… – несміливо озвався Роман.

– Я вже тебе просила, – сказала Олена, і на лиці її повільно гасла усмішка, ніби сонце заходило за хмари, – не звати мене на лядський манір. Я – Олена.