Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Але це бунт… – прохрипів Кисіль.

– Це смерть твоя, воєводо, – уточнив Сулима. – В пістолі всього лише одна куля, і я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожніми руками на той світ піду. То хто з вас хоче вхопити мою єдину кулю?

Всі троє мовчали.

– Ніхто не бажає, – підсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. – Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерігаю: один рух – І куля твоя.

Павлюк висмикнув шаблю в старшини й відскочив до вікна.

– Панове, будемо прощатися, – сказав Сулима, підходячи й собі до вікна. – Раджу вам не здіймати гармидеру. Я з радістю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливішого менту. – До Павлюка: – Стрибай за вікно, там галерея. А звідти – вниз. Під галереєю бачив осідланих коней.

– Батьку, а ти? – вже з підвіконня озвався Павлюк. – Я тебе не лишу.

– Не барись, я прикрию! – закричав Сулима. – Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там підпали!

– До зустрічі, батьку!

Павлюк зник на галереї, почулося падіння, заіржав кінь, зацокотіли копита, хтось крикнув і вмовк на півслові… Потім стихло все…

– Буду і я з вами прощатись, панове. – Сулима вистрибнув на підвіконня. – Спокійно, панове.

Зненацька пролунав постріл жовніра… Куля вдарила Сулимі в груди, падаючи з вікна у залу, Сулима встиг вистрілити і забити жовніра.

– Ага!.. – крикнув отаман. – Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Україні!

Ще встиг побачити, як у залу вбігали жовніри, встиг почути, як репетував Кисіль:

– Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!

– Шукайте вітра в полі… – прохрипів Сулима і вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлі:

Кру, кру, кру,

В чужині умру…

Павлюк нахилився, зірвав кущик сизого євшан-зілля, розтер в долонях, жадібно вдихнув терпкий полиновий запах…

– Вдома… – спрагло прошепотів. – Вдома, у степах запорозьких. І до матері Січі рукою подати… І боротьба тільки-но починається.