Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ах, яка зворушлива зустріч! – вигукнув Кисіль. – Я аж розчулився до сліз… Розв'яжіть їм руки, хай хлопи досхочу наобнімаються.

Жовніри розв'язали їм руки і вийшли із зали, а Павлюк із Сулимою міцно обнялися.

– Не відчаюйся, сину, що ми в кайданах, – поклавши Павлюку руки на плечі, говорив Сулима. – Ми в неволі після хмільної волі, а ті он людці, – кивнув на Кононовича з Караїмовичем, – все життя, як собаки, на ретязі ходять.

– Пащекуй, пащекуй! – кричав Кононович. – Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами.

– Це не програш, а тільки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, наші побратими у бій козацтво поведуть. І як би панські лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похід.

Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.

– Ти… ти розбійник!.. На своїх панів руку піднімаєш? Не вийде! В дугу зігнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..

Адам Кисіль, склепивши повіки, склав руки на грудях і, єлейно посміхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.

– На пісок перемелемо!

Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живіт, що так і колихався від крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука… А ще вгледів за поясом пістоль…

Сава Кононович щось верещав…

Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пістоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той і не відчув.

– Я тебе власноручно на палю посаджу! – шаленів від люті гетьман. – Я… – осікся, вгледівши в руках Сулими пістоль, чорна дірочка якого дивилась йому прямо у вічі… – Е-е-е… – враз заціпило гетьману, і його запал де й подівся.

Кисіль посміхався із заплющеними очима.

Караїмович по тому, як гикнув гетьман, відчув щось неладне й поклав руку на руків'я своєї шаблі.

– Спокійно, панове! – Сулима задкував до вікна. – Не перцюйте, бо куля жартів не любить. Вона, як і горобець, вилетить – не спіймаєш. Та й дірку після неї не заткнеш.

Кисіль, урвавши смішок, злякано розплющив очі. На всіх трьох Сулима наставив пістоль, водив ним від одного до другого, ніби вибирав собі першого, і всі троє втягнули голови в плечі.

– Раджу панам бути благорозумними, – сказав Сулима вже біля вікна. – А то, не дай Боже, здригнеться моя рука…

– Це вже занадто! – крикнув воєвода. – Я протестую!

– Я панові не догодив? – глузливо запитав Сулима. – Прошу пана сидіти й не репетувати, бо як би чого не вийшло.