Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Коли пан воєвода бажає зі мною особисто помірятись силою, то прошу пана…

– Іншим разом… Як би там не було, – перечекавши біль у боці, буркнув воєвода, – а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землі!

– Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! – відповів Сулима. – Хай собі каркають!

—І покаркаєм! – закричав Сава Кононович. – На твоїй могилі!

Сулима навіть не повернувся в його бік. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його:

– Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. – І повернувся до Сулими: – Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумів Кодак захопити. Ловко діяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пішов.

– Пан воєвода помиляється, – спокійно відказав Сулима. – Бути з вами – це значить бути рабом. А хлоп не може ні на крок відійти від свого пана.

– Зате тепер ти далеко підеш! – хихикнув Караїмович. – Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги відрубає, а тоді вже й голову.

– За волю піду!

– Навіть у Варшаву на майдан? – перепитав Караїмович.

– Навіть у Варшаву на майдан. – Сулима пильно глянув на Караїмовича: – Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричі перепродаси, аніж у Варшаву на майдан підеш.

– Своя шкура дорожча.

Сулима помовчав і, зважуючи кожне слово, сказав:

– Стяти голову – це ще не значить перемогти. Україна нині як вода в повінь. Всі береги заливає.

– Одначе ти, хлопський отамане, до поезії вдатний, – озвався воєвода. – Побачимо, як ти під сокирою заспіваєш. – Кивнув Кононовичу: – Уведіть другу пташку, послухаємо, що вона защебече.

– Слухаю, вашмосць! – метнувся гетьман, наче той джура. – Ей, уведіть того лотра!

По хвилі жовніри увели Павлюка.

– Живий, батьку? – радісно крикнув Павлюк, вгледівши Сулиму.

– Живий, сину, живий, – ступнув йому навстріч Сулима. – Як завжди!

Із скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми.