Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Січ, і ми повернули собі Кодак. Судиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк… Гм… Павлюк, на жаль, втік. Але, думаю, ненадовго. Скільки б вовк не бігав, а пастки йому не минути.

Потім вони випили по келиху вина.

– За твою поїздку в Бахчисарай, – посміхнувся Адам Кисіль. – Єгомосць круль вельми задоволений тобою. Гордися, юначе!

– Служу його милості крулю, Короні й коханій ойчизні!

– Маю ще одну приємну звістку для тебе, – загадково мовив воєвода, погладжуючи бороду. – Нещодавно помер старий Родзонський, тобі незнайома особа. Та річ не в тім. Він мав непоганий маєток десь під Білою Церквою. В Зеленій Гуті, здається. На щастя, Родзонський був бездітний і безнащадний. Його маєток по закону перейшов у власність його милості круля. Ти маєш нагоду, Романе, одержати крулевщизну.

Роман аж задихнувся від радощів. У нього буде власний маєток! Віднині він не бідний родич можного дядька, а сам собі пан! Золотою виявилась його поїздка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному маєтку!

– Пора б і господинею обзаводитись, – Адам Кисіль хитро посварився пальцем. – Чи маєш уже на оці молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я підібрав би тобі жону з можного і славного роду!

Роман злегка почервонів:

– Спасибі, ваша милість, за безкорисливу допомогу, але я вже маю…

– Он як! – скинув брови дядько від подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. – І де ж ти встиг нагледіти пташку? Сподіваюсь, вона з великопольської сім'ї?

Роман заперечливо покрутив головою.

– Що ти крутиш головою? – враз погасив посмішку воєвода. – Чи не хлопка, бува?

Роман переступив з ноги на ногу, його голубі очі наповнились слізьми… Дядько довго здивовано на нього дивився, а тоді, ніби здогадавшись, зареготав:

– Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана і вже хочеш завести собі гарем. Так би й сказав. Коханка – се інша річ. Забавляйся, поки я підберу тобі паню з гербами й злотом.

Ні, Роман аж ніяк не хотів, аби Олена була його наложницею. Він прагнув, щоб вона покохала його і стала йому законною жоною. Не біда, що вона проста сільська дівчина. Роман безтямно в неї закоханий і ладен пожертвувати всім, аби Оленка була його.

Вперше він побачив її в Бахчисараї…

Коли Роман вийшов із Хан-Сарая і поминув місток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сиділи під платаном зграйкою замучених пташок, у яких підрізано крильця.

«Слов'янки», – подумав Роман, і серце його боляче стислося.

Підійшов ближче: то були українські дівчата, захоплені людоловами в ясир. Вони сиділи, похнюпивши голови, ні на кого не дивлячись, і, певно, думали свої довгі гіркі думи… Плечі їхні – безвільно опущені, руки у відчаї звисали. Біля них стояв дебелий, голий до пояса турок і, спершись на цівку рушниці, дрімав, злегка похитуючись…

Роман зупинився ніби вкопаний. Звідки ви, дівчата, і куди вас женуть людолови? На невільницькі базари, на глум і наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, ліниво повернув голову, розплющив одне око, знічев'я подивився на гарно вбраного молодого пана, позіхнув і знову задрімав…