Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Роман відчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гурті полонянок його власна доля, його суджена. Звідки взялось таке відчуття, Роман не знав. Підійшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось… Крайньою в гурті сиділа тоненька дівчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти і була на грудях розірвана, а потім зшита. Роман побачив тоненьку ніжну шию і синю жилку, що кволо, з останніх сил пульсувала… Ніби відчувши, що на неї дивляться, дівчина звела голову і глянула на нього великими карими очима. Її очі були засмучені, повні горя, сліз, відчаю і муки і ще чогось болючого і пекучого… І водночас вони були такі бездонні, сповнені живлющої вологи…

«Вона, – прошепотів, – моя доля-доленька!..»

В ту хвилину він забув про все на світі. Гарячково витяг капшук і рішуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю, а сам з-під напівзаплющених повік пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану…

Жодним словом не прохопився Роман за півроку, що минуло відтоді, чому він їздив у Бахчисарай. Коли б він бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Січ, то в Олениних очах він би став в один ряд з найлютішими ворогами її горьованого народу. І втратив би дівчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах.

За Олену він заплатив тоді дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позіхнув і знову вмостився дрімати… В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позіхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потім скинув з пліч дорогий кунтуш… Турок позіхнув, все ще обмацуючи чіпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця більше вже не було чого… Людолов погодився.

Олена не кинулась своєму визволителю на шию, тільки гірким словом прохопилась:

– З одної неволі та в іншу. З турецької – в лядську…

На нього навіть не глянула тоді, хоч її подруги по неволі хапали його за руки, благально зазирали йому в очі, прохали викупити і їх… Олена мовчала… Коли вже під'їжджали до Бара, уважно на нього подивилась і скупо всміхнулась:

– А кунтуш у тебе був гарний. Бідний паничу, роздягнув тебе людолов й обібрав, як липку.

– Кунтуш – діло наживне, – радо мовив Роман, прислухаючись до її м'якого голосу. – 3 тобою мені і в курені рай.

– Але не мені… – непривітно озвалась полонянка. – Ой, паниченьку голубоокий, плакали твої гроші…

– Не бійся мене, – тихо мовив Роман. – Я тебе ніколи-ніколи не зобиджу. Побачив я тебе і зрозумів… Ти – моя. доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, і конем не обскачеш.

Вона здивовано дивилась на нього:

– Я думала, що ти купляв собі любаску.

– Боронь Боже! – палко вигукнув він. – Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Віднині ти моє сонце і життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рівня усім панам Речі Посполитої. Ти станеш пані Матусевич.

– Замовкни! – крикнула вона, і в її очах спалахнув гнів. – Цьому ніколи не бувати!..

Восени вони вже були в Білій Церкві і не затримуючись поїхали у свій маєток в Зеленій Гуті. Село чималеньке, на горбі, серед старого тінистого парку білів колонами панський будинок.

– Ось вона яка, крулевщизна! – в захопленні вигукував Роман. – І все це наше… Щоправда, його милість король подарував мені маєток без права передавати його моїм спадкоємцям, але то не біда. Ще раз послужу його королівській милості – і маєток навічно перейде славному роду Матусевичів!

Олена відчужено мовчала.

Роман озирався навсібіч і щиро, по-дитячому радів: