Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Розділ перший

Роман Матусевич був у розпачі: минуло півроку чи трохи більше відтоді, як вони разом, а Олена так і не звикла до нього. Про кохання ж і тихе сімейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавиділа його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсім занепав духом. Як вона сьогодні глянула на нього, коли він обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарні карі очі, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких він так поривався припасти, враз потемніли. У них спалахнув гнів. І ще щось… Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо', так тільки здалося розгубленому Романові, мо', вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою іронією:

– Чого ти від мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь.

– Але це зовсім не так, – зважився він, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. – Ти господиня цього маєтку, а я – твій слуга. І коли б наші з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою…

– Ще чого забаг! – вигукнула вона ніби глузливо, але гніву в її голосі він не вловив. – Ти купив мене за злото, а тепер хочеш і кохання моє виторгувати?

– О ні!.. – він заперечливо покрутив головою. – Кохання не можна купити ні за які скарби світу!

– Спасибі, що хоч це розумієш.

– Я багато дечого розумію, – уточнив він.

– Ти – лях! – вигукнула вона і перекинула на груди важку русяву косу. Романові хотілося погладити її, і він уже було простягнув руку, але коса гнівно здіймалась на грудях. – Ти лях, шляхтич! – повторила вона з притиском. – Ти належиш до того кодла, котре віками душить мій народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхів, руки по лікті у нашій крові?

Він мовчав, мнучи свою шапку, і не знав, що відповісти, адже це була правда. Ніхто так нікого не душить, як польська шляхта Україну. З покірних вичавлюють соки, з непокірних точать кров… Він важко зітхнув, бо знав, як українці ненавидять ляхів-гнобителів, і пробурмотів, сам не дуже вірячи своїм словам:

– Але ж різні ляхи бувають.

– Ти хотів сказати, що добрі? – запитала вона глузливо. – Де вони?

Він промовчав, показувати не було кого.

– Хоча… ти можеш поставити себе в приклад… Ти мовби й добрий, – вона зітхнула. – Але хтозна, які зуби покажеш завтра. Я розумію, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.

– Я ще нікому не завдавав болю.

– Але ти лях! – вперто повторила вона. – Панич. Люди мого племені у твоєму рабстві. Вони – чернь! Твоє бидло, котре ти одержав як худобу в придачу до ґрунтів та угідь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе.

– Всього лише три дні на тиждень, – виправдовувавсь Роман. – Це не чотири й не п'ять, як в інших панів. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день.

– А побори?

– Я відміню їх! – рішуче вигукнув він.

– Гм… Сам будеш хребта гнути?