Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Го-го-го! – зареготав Кизим-батько. – Це мені синок грозиться боки нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також своєму батьку трохи одного разу не нам'яв боки.

– Що ж це у вас, сімейна спірка?

– Сімейна, – посміхався Кизим білозубою посмішкою. – Я наполягав, що Білу Церкву треба залишити, а синок мій вперся: тільки з ляхами битись! Замалим було не почубились!

– Я і в Чигирині можу нам'яти чуба! – Кизименко рішуче ступив із шеренги, засукуючи рукава.

– То давай, сину, поб'ємося навкулачки, – весело казав Кизим, також засукуючи рукава.

– Та чи ви подуріли? – втрутився Павлюк. – Ану киш, півні Кизими!

– Батько задарма здав Потоцькому Білу Церкву! – кричав Кизименко. – Запершись у фортеці, ми могли б ще довго відбиватися. А так відходимо. І допоки? Залізо треба кувати, поки воно гаряче!

– От ми й почекаємо, коли воно як слід нагріється, – відповів Павлюк. – Коли вже з нього іскри будуть кресатися, тоді й візьмемось за молоти кувати нашу волю.

І раптом в кінці шеренги побачив Марину.

Спершу не повірив власним очам. Марина стояла перед ним, наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним коміром, в шапці, отороченій смушком, з-під якої вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пістоль, червоні чоботи, як мак, горять на білому снігу.

– Ти?.. – чомусь пошепки спитав Павлюк і відчув, як тепла хвиля огорнула його з ніг до голови. Вже давно йому хотілося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на неї… І ось перед ним стоїть ставний, чорнобровий козак з ніжним, зашарілим від морозу лицем і теплими карими очима.

– Я всією сімейкою з ляхами воюю! – загудів Кизим. – Ми з сином в похід збираємось, а Марина, як та смола, пристала, не віддереш! Піду та й піду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дівоче діло – війна. Так вона хоч і дівчина, а Кизимового роду. Як навріпилась, так і наполягла на своєму. Довелося взяти. Отакі діла.

– Я ще й стріляти вмію! – блиснувши на батька насмішкуватими очима, відказала Марина. – Не гірш, ніж усі Кизими!

– От наділив Бог сімейкою! – весело гудів Кизим-батько.

Павлюк дивився на дівчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший сніг, марилась йому чарівним видивом, що невідь-де взялося в засніженому Чигирині.

– Війна, Марино, не для дівчат, – тихо мовив Павлюк.

– Я не боюся смерті, – просто відповіла Марина. – Хай вороги її наші бояться. Я буду перев'язувати козакам рани і стріляти, коли треба. І шаблю можу в руках тримати.

– Ми всі такі, Кизими! – гордо вигукнув старий коваль. – У нас і рід увесь такий: жінки чоловіків за пояс заткнуть. Моя дружина покійна маленька була, як дівчинка, а як розійдеться, то й сам біс, бувало, з нею не зладить. Скільки вона мене навколо кузні попоганяла, дорогу витоптав утікаючи. Але все одно по-моєму виходило. Ніколи їй не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, під піл заліз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилізу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. І не виліз. Отакі ми, Кизими!..

Марина засміялась, карі теплі очі її спалахнули живими іскорками, і Павлюкові здалося, що то бризкає живлюща волога з чарівної криниці. І йому стало весело, легко і гарно, на мить він забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про свої думи, котрі не давали йому спокою, і сміявся, щасливий, як ніколи…

Невдовзі до Чигирина з'їхались отамани на раду.