Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

кватиронька близько!»

– Здоров був, пане гетьмане! – гудів Кизим, поблискуючи очима. – Приймаєш нас чи на двері показуєш?

– Таких веселих та співочих чом і не прийняти. З якими вістями, отамане? – ручкався Павлюк. – Ти ніби, Сидоре, аж побільшав? Ростеш?

– А ми, ковалі, завсіди ростемо, бо гаряче залізо куємо! А вісті не зовсім утішні. Потоцький вже в Білій Церкві. Ляхи випалюють села й містечка. Сніг чорніє від попелу.

– Хто зустрів Потоцького в Білій Церкві?

– Навстріч виїхав старшина Клиш з купкою зрадників. Реєстровці та міщани пішли за мною.

– То ходімо дивитися на твоїх орлів!

Вийшли у двір, і Павлюк аж зажмурився від сліпучо-білого снігу.

– Але ж і днина!.. А небо голубе, як по весні.

– Хто помер, той кається.

– Коли знав, за що помер, – не кається, – відповів Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозне повітря.

Високий дебелань Кизим ішов, широко і твердо ступаючи, сніг під його ходою якось смачно хрумтів: хрум-хрум… Йти з ним було приємно і легко. Та ось і майдан, навпроти церкви стоять шеренгами білоцерківські козаки й міщани.

– Здорові були, молодці! – привітався Павлюк.

– Здоров був, гетьмане! – в один голос відповіли біло-церківці. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спільнота в них є. І весело запитав:

– Чи не злякали вас, бува, ляхи?

– Ляхи лякали, та ляки повтікали, – відповіли біло-церківці.

– Тоді слово моє буде коротким. Досі ви служили ляхам, тепер послужите матері своїй Україні. Перемоги я вам не обіцяю, перемогу ви самі здобудете в боях. А головами накладете – недарма проллється ваша кров.

Обійшов загін, придивляючись, хто як озброєний, похитав головою. Реєстровці ще нічого, а міщани тримають в руках або дрюччя, або залізяччя… Кепсько із зброєю. Павлюк важко зітхнув, хоч би не вилізло це боком в першому ж бою… Спинився проти Кизименка, замішувався преміцним та вродливим парубком. Як і батько, рославий, широкоплечий, ставний і гарний. Так і пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий.

– Як воно воюється, коваленку? – м'яко запитав Павлюк.

– Та декому хочеться боки нам'яти! – сердито засопів Кизименко і промовисто бликнув на батька.