Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Павлюк швидко запитав:

– То ви хочете, щоб я отару погнав на заріз?

– Знову не те, – зморщився Коморовський. – Усіх на заріз гнати не можна. Хтось же мусить працювати.

– Ще б пак! – вигукнув Павлюк.

– Його милість коронний гетьман прохає вас, пане гетьмане, не давати волі черні, а, підхльоскуючи отару батіжком, погнати її…

– …прямцем у панські ярма? – закінчив за нього Павлюк.

– Я бачу, що ми розуміємо один одного, – потер руки пан посол.

– А мені здається, пане, – ледве стримав свою лють Павлюк, – що ви ні дідька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор.

– Дарма, пане гетьмане, ой дарма, – зацибав з кутка в куток пан Коморовський. – Адже Річ Посполита ладна пробачити вам гріхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь і закличе її до покори. І всі ваші гріхи перед Короною самі відпадуть.

– З цього пива не буде дива, – спокійно проказав Павлюк. – Боротьба за волю і кращу долю свого народу ще ніколи не була гріхом. Принаймні для мене. Для вас це, звісно, смертельний гріх. Бо ви з тої породи соколів, котрі гірші за круків!

Зачеплений за живе, пан Сокіл так і схопився:

– Для черні я ладен і круком бути! – вигукнув він фальцетом. – Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. І ми її вогнем і мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман відряджає на Україну непереможне військо, і вона винищить чернь до ноги!

– Але, – Коморовський підняв вгору кривий вказівний палець, – його милість коронний гетьман не хоче проливати крові.

– Звідколи це коронний зробився таким святим, що став піклуватися про нашу кров? – в'їдливо поцікавився Павлюк. – Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем українських матерів з дітьми?

Помовчали. Посли не знали, що відповісти. Пан Сокіл надимав щоки й посилено сопів, пан Коморовський надто уважно вивчав свій вказівний палець, начебто щойно його побачив на своїй руці.

– У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, – звівся Павлюк. – Що пани посли ще мають сказати?

– Коли пан гетьман вгамує чернь, йому буде даровано булаву імені короля і в дарунок крулевщизну, – сказав Кемеровський.

– Я бачу, що Річ Посполита не так мене зрозуміла, пане посол. Коли б я прагнув булави і крулевщизни, то діяв би інакше. Я душив би Україну, як караїмовичі та інші пани соколи.

– То пан гетьман бореться не за гетьманство? – був здивований Кемеровський. – Не за владу?

– Пан посол, очевидно, міряє мене своєю міркою?