Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Десь у листопаді в Чигирин прибули польські посли.

– Еге! – тільки й мовив Павлюк. – Ляхи змушені визнавати нас за силу, коли шлють послів. Це добре.

Послів було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Коморовським, ротмістром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун, – паном Соколом, ротмістром великопольської піхоти.

– І звідкіля ж пани соколики прилетіли? – весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонів, наче налився буряковим соком, і трохи писклявим голосом закричав:

– Прошу Павлюка… – запнувся й спішно поправився: – пана Павлюка без гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свій гонор і за себе не ручаюся!..

– Я ж не винен, що в пана прізвище, котре зовсім йому не пасує, – розвів руками Павлюк. – Я знав інших соколів, але ті не вислужувалися гнобителям свого народу.

Сокіл надувся, вусами заворушив і гордо відказав:

– Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобілітовано і маю всі права великопольського дворянства!

– Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить.

Той знову налився буряковим соком, але Коморовський осмикав його за рукав і зацибав до Павлюка.

– Пане гетьмане! – почав він поважно й неквапливо. – Ми прибули до вас з офіційною мовою. Нас уповноважив на це єгомосць коронний гетьман Речі Посполитої.

– Ви навіть визнаєте мене гетьманом? – здивувався Павлюк. – Адже мене Україна вибрала, а не король.

– Пане гетьмане, вас і Річ Посполита визнає гетьманом.

Павлюк уточнив:

– Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем?

Коморовський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв:

– Для чого такі високі слова, пане гетьмане? Народ, народ… Аж смішно. Ніякого народу немає, не було і не буде. А є стадо, глум, отара, збіговисько, як хочте називайте. Або простіше: чернь. Смерди. Кмети. Ну і так далі.

– Від назви селянина «кмет» походить «кмітливий», – ніби між іншим, зауважив Павлюк. – То я слухаю вас, пане посол.

Коморовський розійшовся, як кум на весіллі:

– Якщо згодитись на хвильку, що бидло – це народ, – патетично затяг він, – то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А народ – отара. І ця отара побіжить туди, куди ми її поженемо батогом.