Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Але ж ми знаходимося не у Варшаві, а у ворожій нам країні! – вигукнув Потоцький. – Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизні в такий час? В час, коли істинні сини Корони, як відважні леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо і користь для нашої ойчизни, коли…

– Дозвольте перебити вашу милість! – буркнув Голецький. – Хоругва не бажає більше служити, і в мене немає часу вислуховувати балачки вашої милості. Дозвольте відкланятись.

– Пане Голецький, – благально мовив гетьман. – Передайте своїй хоругві, що я все ж вважаю їх справжніми синами Речі Посполитої. Я обіцяю… Врочисто обіцяю, як тільки прибудемо в Білу Церкву, я відразу ж дам знати його милості коронному гетьману, і він негайно пришле платню.

– Хоругва дослужила своє і не бажає далі служити! – затявся на своєму Голецький. – Але я обіцяю, що передам ваші обіцянки.

– Це все? – кутаючись у шубу, запитав Потоцький.

– Все, ваша милість! – Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух.

– Пацюки!.. – з безсилою люттю прохрипів польний гетьман.

Біля містечка Паволоч Потоцький наздогнав обліплений снігом полк коронного гетьмана під орудою старости Хмельницького Миколи Стогнева і разом з ним підійшов до Білої Церкви. Не відаючи, хто в місті, Потоцький, аби не наскочити на козаків, зупинився на засніженій рівнині під якимось хутірцем, велів військам підпалити хутір, аби «потепліло», і на розвідку до міста відрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши їй ще й загін артилерії.

Гусари хутко підпалили хутірець (люду в ньому не виявилось, певно, повтікали) і грілися біля величезних багать. На засніжену рівнину снопами полетіли іскри, головешки, падаючи в сніг, шипіли й шкварчали, виповнюючи повітря чадом і смородом паленого.

Та ось повернулася із розвідки хоругва і доповіла, що в Білій Церкві ще немає коронних військ і, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у місто.

– А повстанці? – запитав гетьман.

– Повстанців у місті не виявлено, ваша милість. Міщани й частина реєстровців, почувши про наближення коронних військ, повтікали в Чигирин до Павлюка, а вірні його королівській милості козаки із старшиною Клишем готуються гідно зустріти вашу милість.

– Дайте сигнал: вступаємо в Білу Церкву! – велів Потоцький.

Невдовзі три пари відбірних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмістя. Навстріч їй вийшла купка реєстровців та з десяток-другий міщан і сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велівши купці реєстровців, як тільки під'їде до них панська карета, кричати «віват!» і кидати шапки вгору, скочив на коня і помчав навстріч польному гетьману. Їхати ж з усіма реєстровцями Клиш не зважився: а що коли пан гетьман, вздрівши козаків, що мчать до нього, сприйме це як напад? Підлетівши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снігу.

– Ваша милість! – закричав Клиш, кланяючись, як тільки дверці карети відчинилися. – Славний пане польний гетьмане Речі Посполитої! Від імені реєстру білоцерківського, старшин і міщан вітаю вас земним поклоном (Клиш знову послав свій лоб у сніг) з благополучним прибуттям у Білу Церкву!

Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, і реєстровці, що стояли віддалік, щось закричали врізнобій і почали підкидати вгору шапки.

– Я і мої вірні козаки віддаємо себе у повне розпорядження вашої милості! – вигукнув Клиш і на всяк випадок ще раз поклонився.

– Спасибі за вірність королю і Короні! – буркнув Потоцький. – Ви справжні хло… – Потоцький трохи зопалу не ляпнув «хлопи», але своєчасно поправився: – гм… справжні сини Корони.

– Раді старатись, раді старатись! – заторохтів Клиш. – Тільки й молимося за ваше здоровля та ваш успіх супроти лотрів.

«Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й інша старшина на мій бік переходила», – подумав Потоцький.