Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Приємно, що ви дотримуєтесь вірності і присяги, пане Клиш. Я видам охоронний універсал на ваше майно, звільню вас від поборів!

– Вік будемо служити вашій щедрій милості! – розцвів Клиш.

– Але чому так мало реєстровців у пана старшини?

– Ваша милість… е-е… Мало, так зате вони вірні Короні! А решта… е-е…. збунтувалася і втекла до того лотра Павлюка.

Не кажучи більше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, і три пари коней потягли карету в місто. Слідом бігли реєстровці, кричали «віват» і підкидали вгору шапки…

Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарів у міському замку, а коронному полку велів розташовуватись в міських хатах.

Перші два дні в білоцерківському замку минули без клопотів і пригод. Потоцький висиплявся з дороги, відігрівався в теплих покоях (на їх опалення запобігливий Клиш привіз кілька возів найкращих дров), від'їдався (і тут Клиш встигав) – і очікував коронні полки, котрі все ще тяглися до Білої Церкви, губили свої хоругви і шукали їх на засніжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кілька відсталих хоругов із полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невідомо було, куди подівся полк Станіслава Потоцького, брата польного гетьмана.

Зовсім несподівано до Білої Церкви прибув пан стражник коронний Самуїл Лащ, староста канівський та овруцький, і привів із собою надвірну гвардію – півтисячі вершників молдаван, татар та гайдуків. Такій негаданій підмозі гетьман дуже зрадів, хай тепер Голецький з своєю хоругвою вшивається куди хоче.

На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином і приліпив йому кличку «вірного сина Корони».

– Я такий!.. Я такий!.. – швидко хмеліючи, просторікував стражник. – Мене навіть сам Павлюк боїться. Маю п'ятсот найкращих головорізів!.. Кому хочеш голови позносять!

По обіді Потоцькому доповіли, що в Білу Церкву прибув корсунський та стеблівський підстароста і просить його прийняти. Невдовзі в покої зайшов високий, тонкий, як тичка, пан підстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрі стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собі посмішку.

– Пшеджимирський! – гаркнув той, вирячуючи маленькі очиці й метляючи своїми вусищами. – Пан підстароста корсунький і стеблівський!

– Дуже радий пане Пже… Пше…

– Пшеджимирський… – випалив пан підстароста. – Вибачаюсь, така у мене хвамилія, що не снідавши й не вимовиш.

– З нею ви, пане, вже якось самі розберетеся, – гмикнув Потоцький. – Як справи у вас, пане підстаросто?

Той виструнчився, випнув вузькі груди, війнув вусищами і крикнув:

– Ми, корсунські і стеблівські козаки, вірні його милості королю, Короні і Речі Посполитій! Ми не збираємося приставати до бунтівників. Тільки ледарі вдаються до свавілля, а ми, корсунські і стеблівські козаки, пам'ятаємо свою присягу! Хай лише ваша милість швидше наступає своїми відважними військами, і ми викореним Україну!

– Благословляю ваші лицарські пориви, – поблажливо мовив Потоцький. – Чи не бачили бунтівників під Корсунем і Стеблевом?

– Горою стоїмо за Річ Посполиту! – вигукнув пан підстароста. – Але в Мошнах збирається дуже багато бунтівників. Там діє полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями він прислав до нас у Корсунь ось такого універсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милість!

Потоцький узяв універсал, покрутив у руках і прочитав: «Товаришам нашим, п. п. отаманам реєстрового війська, поспільству і братії нашій люб'язній, котра проживає в Корсуні і Стеблеві, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем всього війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно чи пішо і, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права і вольності наші, з'явилися б добровільно і в згоді, як чинили наші предки по наказу старшого. І вас, товаришів наших, прохаємо і переконуємо зібратися в Мошнах, кінно чи пішо, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманів і ворогів віри нашої. Якщо ж ви це охоче виконаєте, то додасте слави і честі Україні. Після всього поручаемо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року».[7]