Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Хочу вас потішити, панове, – пригубивши вино, воєвода відставляє келих і ляскає в долоні. До зали знову входить служка із срібною тацею, на якій лежать два чорні капшуки. – Чи не правда, вони пузатенькі, мов ті поросятка? – хихикає Кисіль.

Кононович і Караїмович водночас ковтнули слину і, витягти шиї, жадібно поїдали очима чорні капшуки.

– Прошу вас… – воєвода жестом показав на тацю. – У капшуках по тисячі злотих. Це плата Речі Посполитої за ваші послуги Короні і крулю. Гребіть… Перепрошую, я хотів сказати, беріть…

Відштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився біля таці й хапливо простяг руки.

– Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? – Караїмович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. – Ну й загребущі ж у вас руки!.. Під Кодаком було б їх простягати!

– Хіба два? – був щиро здивований гетьман і зітхнувши з жалем віддав Караїмовичу один капшук. – Не дивуйтеся, пане старшино, немає таких грабель, котрі від себе гребли б.

– А ви не давайте волю своїм граблям! – буркнув Караїмович, засовуючи свій капшук за пояс. – Бо й по руках можна схопити!

Затим дякували воєводі:

– Ми завжди були і є вірними слугами його милості короля! Ми його підніжки! Нєх жиє круль!

– Похвально, похвально! Його милість круль завжди підтримує вірну старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарі.

– Вашмосць! – вихопився наперед гетьман. – Дозвольте і вашу милість потішити! – Воєвода кивнув, гетьман метнувся до дверей. – Ану, уведіть першого лотра!..

По хвилі жовніри уводять Івана Сулиму.

– Ось він… ось! – верескливо кричить Кононович, потираючи руки. – Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..

Руки в Сулими скручені за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свіжі, не засохлі ще рани. Адам Кисіль аж звівся й, виставивши вперед бороду, зацікавлено розглядав запорозького ватага. Сулима ковзнув по ньому неуважним поглядом і відвернувся.

– Так ось ти який, Сулима-а! – протяг воєвода.

Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, міцний, широкоплечий здоровань, ніби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку й численні тортури, він ще мав предосить сили й твердо стояв на міцних ногах.

«І дає ж Бог цій черні таку міць та здоровля, – з глухим роздратуванням подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим і сильним. – Скільки з черні не видавлюй соків, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось і цей отаман… Його вогнем пекли, тіло на ньому шматтями рвали, а бач, стоїть, хоч би що… Лише посивів та щетиною заріс…»

Ще раз прискіпливо оглянув Сулиму й надибав у нього біля рота гіркі зморшки, відзначив, що очі в отамана глибоко запали… Зловтішно потер руки. Таки допекли цьому здорованю!

– Сьорбнув горя, отамане? – мовби співчутливо запитав воєвода. – Мабуть, і сили в тобі вже надломились?

Сулима криво посміхнувся: