Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Так, ваша милість, саме так, – квапно каже Караїмович. – Хоча Павлюк і сидить в Чигирині, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться всі бунтарі. Я все знаю. Веліть мені, ваша милість, швидше дати карту, і я вам усе розмалюю, що треба.

І Караїмович малював…

Пізніше капелан польського війська патер Симеон Окольський запише до свого щоденника, що польний гетьман дуже зрадів, коли в Летичеві його зустрів Караїмович. Занотував до свого щоденника, що Караїмович розповів, де жили зачинщики бунту (щоб знищити їхні сім'ї), де стоїть їхня артилерія, які села й міста треба захопити в першу чергу, який цього літа був врожай у Придніпров'ї, де повстанці зберігають зерно та інший харч…

Повеселішавши од таких відомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Білу Церкву, але через три дні його в дорозі наздогнала зима. Увечері перестав дощ, що лив день у день, вночі задули холоднющі вітри, мороз скував землю, й на ранок зчинилася така завірюха, що світу білого не було видно. Гусари в своїх залізних обладунках позаклякали в сніговій хвищі і, сяк-так діставшись містечка Білилівки, сипонули по хатах відморожувати кольчуги, кіраси, наручники, підколінники. Грімкотіли мерзлим залізом, проклинали похід, з криком і прокльонами стягуючи з себе закрижанілі доспіхи. Потоцький квапився, аби швидше дістатися до Білої Церкви, а звідти йти на Мошни, але випхати гусарів з теплих хат на холодні засніжені дороги було не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Білилівці на кілька днів, звідки й послав на Україну такого універсала:

«Микола із Потоку Потоцький, воєвода брацлавський, гетьман польний коронний, генерал подільський, староста кам'янецький, летичівський, ніжинський і прочая.

Всім взагалі і кожному зокрема: п. п. полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всім військам його королівської милості, запорозьким козакам, котрі значаться в реєстрі Й. К. М. і дотримуються вірності й повинності маєстату Й. К. М. Відомо вам чиню, що я з військом виступив з метою усмирити свавілля і примусити всіх підкорятися маєстату, а також покарати тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, реєстровці, і розшукайте серед себе тих, які порушили присягу і безневинно пролили кров старшин своїх, для того, щоб бунтарі одержали заслужену кару. Знайте, що в противному випадку гостра шабля королівських військ знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей, майно і саме ваше життя. Вдруге нагадуємо, щоб не реєстровці, які знаходяться серед вас, були арештовані старостами, а ви щоб допомагали старостам приборкати бунтарів. Я гадаю, що ви вже врозумілися, одержавши універсал Й. К. М. великого коронного гетьмана, але, можливо, хто-небудь з бунтарів притаїв його від вас, тому, наблизившись до вас, посилаю цей новий універсал. Дан в Білилівці 26 листопада 1637 року».[6]

Розділ дванадцятий

На третій день снігова хвища трохи вгамувалася, і Потоцький зібрався було в дорогу, як несподівано, збившись з свого маршруту, в Білилівку забрів полк пана Казановського, старости богуславського і писаря польного коронного. Пан Казановський загубив десь у завірюсі дві хоругви гусарів та один ескадрон драгунів і мав намір очікувати їх в Білилівці.

– Пан писар польний як далі так воюватиме, то й голову свою власну загубить і буде її чекати в Білилівці! – не втерпів гетьман. – Це не військо, а стадо баранів!

– Який пастух, таке й стадо! – буркнув Казановський, розтираючи заморожене вухо.

– Пся крев! – побагровів Потоцький. – Це що, бунт?

– Похід зовсім кепський, ваша милість, – шморгав Казановський посинілим носом. – Жовніри невдоволені, що їм досі не прислали платні!

– Знову про платню? – схопився Потоцький. – А про славу лицарську ви подумали?

– Слава славою, а злото – злотом! – Казановський мацав обморожені вуха й стогнав. – А-а-а… Сто дяблув!..

– Снігом треба терти! – буркнув Потоцький.

– Тер, ще гірше. – Казановський знову застогнав: – А-а-а, сто дяблув!.. Без платні, ваша милість, жовніри не підуть у бій.

– А ви побільше по селах шастайте! – порадив гетьман. – Там поживу знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь.

– Чернь голодрана, – зітхнув польний писар. – Десяток хат обнишпориш – і нічого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш – порожньо.

– Хіба хлопи поховали своє добро?

– А дідько їх знає, мабуть, у них немає нічого. І на них таке дрантя, що й купи не тримається. Потягнеш з якої хлопки сорочку, а вона в руках розлазиться. А тут ще й холоднеча!