Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Гримнули постріли…

– Зрадника Караїмовича буде покарано по його спійманню!

Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен роздерти її на шматки… Потирає руки… О, він добре знає Україну, її дороги, села і міста! Поспішно відзначає на карті всі входи й виходи, фортеці й міста, де і скільки зосереджено павлюківців.

«Жити, щоб мстити! – шепоче він побілілими губами. – Щоб мстити Україні, котра не визнає мене паном і прагне волі… Не бути Павлюкові гетьманом! Швидше Україна кропивою заросте, аніж павлюки здобудуть їй волю!»

Розділ десятий

Минуло, мабуть, з місяць, перш ніж, дивом відкараскавшись від смерті, Роман Матусевич зіп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволі ще, наче ватяні ноги, Роман ішов повз спалені хати з почорнілими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, і від цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Олені на плече. У всьому тілі почував слабкість, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища і пошепки сказала:

– Там… була церква… Оте згарище – все, що від неї лишилося. А під головешками, в попелі, прах жінок і дітей. – Олена затулила лице руками. – Церква була суха і згоріла, як свічечка… Ніхто й вискочити не встиг. Та жовніри б і не випустили.

Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис.

– Звірі!.. Хижі звірі, яких треба знищувати!..

– На вулиці я надибала зарубану жінку з немовлям, – пошепки розповідала Олена. – А панотець Никодим лежав неподалік церкви. Я поховала їх в одній ямі, другого дня, як жовніри покинули село. Мо', й не зовсім зручно було ховати в одній ямі священика з жінкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'яті горів і все кудись поривався…

– Хоч хто-небудь вцілів із Зеленої Гути?

Олена заперечливо похитала головою.

– Катюги!.. – голубі Романові очі зробилися чорними.

– Зосталась у селі корова, – по хвилі озвалася Олена. – Я доглядала її, доїла й напувала тебе силоміць молоком. Та ще півень до нас приблукав. Оце і все, що лишилося від Зеленої Гути.

Роман відчув, що під ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовті метелики… Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком.

…Олена тоді опам'яталась серед ночі. Навпроти вишняків дотлівала купа головешок, і Олені здалося, що то горять очі живцем спалених жінок і дітей. Закричала від болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не віднайшла Романа. Він тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звідусіль дивилися яскраві цяточки, і вона ніяк не могла збагнути, чи то вуглинки тліють, чи очі спалених благають про помсту. Її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. І всю ніч перед її внутрішнім зором у чорній пелені тліли криваво-червоні вуглинки… Та ще чула, як десь мукала корова.

Вранці, ледь засіріло, Олена подибала на розвідини. Село спалене дощенту. Жодної вцілілої хати! Сумно і боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудів вітер, здіймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тліли головешки, смерділо згарищем. У дворах торготіли скелети обгорілих дерев, хилиталися шматки недогорілих тинів. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, і в пам'яті поза її волею фіксувалися різні деталі: лелека посеред вулиці з обгорілими крилами, видно, злетів, охоплений вогнем, з палаючої хати і впав посеред вулиці, тріснутий глечик на тичці, вітер сумно завивав у його горлі, горобці, що сиротливо сиділи купкою посеред вулиці й горнулися одне до одного, не знаючи, куди їм тепер приткнутися, і лише благально цвірінькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидів на бовдурі й дивився на неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорілий явір, маяла, ніби махала білими руками й благала порятунку, колодязний журавель з відром, високо піднятим у небо, наче він хотів гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жінка посеред вулиці з мертвим немовлям…

Не пригадує, як вона віднайшла в одному з дворів уцілілу клуню, як перетягувала туди Романа, а потім хоронила жінку з дитиною і священика з хрестом… Опам'яталась від голосного «кукуріку» червонястого когута. Так почалося їхнє життя в спаленому селі. Олена нагріла води в якомусь черепку, промила Романові рану, приклала подорожника, перев'язала груди і задумалась: що ж робити далі?

Півень не відходив од неї ні на крок, крутився під ногами, коли вона безвільно, сама того не помічаючи, блукала згарищем чи заклякло сиділа під клунею й годинами не ворушилася, півень підходив до неї й голосно кукурікав, витягуючи шию і ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась і йшла до Романа…

– Оленко… – раптом озвався одного ранку Роман і дивно на неї глянув. – А в тебе пасемко над скронею… сиве… – І поринув у небуття.