Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Чого тобі? – глухо донісся до нього голос вартівника.

– Маю важливі вісті! – кричав Караїмович.

– Маєш, то й май! – мовив вартівник.

– Відкрий, я тобі щось скажу! – збиваючи щиколотки пальців, трахкав Караїмович у ляду. – Ей, послухай!

– Та якої ти трясці гупаєш серед ночі? – крикнув вартівник, присівши біля ляди. – Гупай не гупай, а вранці чкурнеш на той світ!

– Це я знаю! – крикнув Караїмович.

– Ну а коли знаєш, то й сиди! І не грюкай більше. Було б так жити, щоб смерті не боятися.

– Смерті я не боюся, – відповів Караїмович. – Хочу тобі перед смертю дещо повідати. Мені все одно капець, а золото пропаде.

– Яке золото? – насторожено озвався вартівник.

«Клюнуло», – полегшено подумав Караїмович і повеселів.

– Те, що я закопав, – нарочито тихіше сказав Караїмович.

– Де закопав? – доскіпувався вартівник. – Та не бубони, бо ні дідька не чути! Де ти його закопав?

– Буду кричати – хтось почує, – ледве стримуючи збудження, відповів Караїмович. – Мене скарають, і золото згине.

– Та ніяка трясця нас не вчує, – вартівник оглянувся. – Кажи, тут немає нікого. Глупа північ. Чи, може, ти брешеш?

– Перед смертю не брешуть.

– І то ніби правда, – сказав вартівник і заходився відмикати замок. Караїмович тихенько піднявся на драбину, притаївся під самою лядою. Руки з розчепіреними пальцями виставив поперед себе… Козак відклав замок, підняв важку ляду і нахилившись мовив: – Кажи хутчіше, де те золото… що ти зако…

Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартівника за горло, рвонув до себе, і вони обоє полетіли в льох… Але шиї старшина так і не пустив, навалився на оглушеного, отетерілого козака, придавив йому коліном груди і душив його за шию, поки той і не затих…

Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в місті, іржали коні. Старшина тінню майнув через городи на околицю і мало не налетів на козаків… Встиг непоміченим впасти в бур'ян (і тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спішили йти з толоки. А вже дніло, в місті наростав лемент. Тоді Караїмович поповз до стіжка сіна, вирив у ньому нору, заліз і затулився сіном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за ніч він встиг далеко втекти. Нікому й на думку не спаде, що він днює в місті.

Коли зійшло сонце і він почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по сліду погоня? Його лихоманило й тіпало, аж сіно шелестіло. У дірку в сіні він побачив, як на толоку привели Саву Кононовича із старшиною, і все зрозумів. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок:

– Іменем народу, іменем війська Запорозького, козацької ради, іменем пана гетьмана, зрадники і душителі свого народу Сава Кононович із старшиною присуджуються…