Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– А мабуть же, в них і матері колись були.

– Що ви кажете, кумо! Схаменіться! Які матері, коли це упирі! Хрест святий кладу, що упирі. Відьма як ото з вовкулаком знюхається, то і вилупить упиря… А вони тоді кров із людей ссуть. Їх як осиковим кілком не приб'єш у могилі, то лиха накоять.

– Приб'ємо, не накоять!

– Упирі… Упирі… – забувшись, бурмоче Караїмович.

– Що ти белькочеш, Іляшку? – холодно питає гетьман. – Ти прийшов сюди спати? Розказуй, що далі!

Караїмович трусить головою, відганяючи від себе жахні спогади, і бачить коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклі очі.

– Ваша милість! – спохвачується. – Як вірний слуга і підніжок Речі Посполитої…

– Це я вже чув! – сердито перебиває гетьман. – Що ті бунтарі вчинили з Кононовичем і старшиною?

– Постріляли, ваша милість. Вивели їх за місто й поклали одним залпом. Лише я один чудом урятувався.

– Чудом? – Гетьман чомусь підозріло дивиться на Караїмовича.

– Саме так, ваша милість, інших слів і підібрати не можу. Без чуда не вирвався б з їхніх рук.

Гетьман так само підозріло дивиться на Караїмовича, і борода його колихається, наче він сам із собою беззвучно розмовляє.

– А може, вони тебе просто… відпустили, га? Ось тільки неясно мені, за віщо вони тебе відпустили?

– Ваша милість, вони мене якщо й відпустять, то хіба що на той світ. Дозолив я їм, сала за шкуру багатьом позаливав.

– Гм…

– Істинно кажу, ваша милість. Схизмати тих, хто служить Короні, ніколи не милували.

– Це так.

– Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем – ось чому я живий і стою перед світлими очима вашої милості. І далі служитиму крулю й Короні так же ревно, як досі служив.

– Гм… Це добре. Ми тебе не забудемо. І твоєї вірності. Викладай, що знаєш про повстанців, – такі відомості мені дуже потрібні.

Гетьман важко встає і, притримуючи руками поли шуби, підходить до мармурового столика, на якому лежить карта України з позначенням всіх міст та сіл з маєтками.