Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Роман ще і ще виходив до людей і повертався від них щораз похмурішим, зажуренішим.

– Невеселі вісті, Оленко. Ляхи йдуть на Україну. Кажуть, велике в них військо і нищить воно все на своєму шляху. Сунуть вони в напрямку Білої Церкви, де буцімто стоїть Павлюк з своїм військом.

– Пора й нам збиратися, Романе.

– Куди?

– До Дніпра, на Україну. – Олена помовчала. – Я кохаю тебе, але цього мені мало. Мене Україна кличе, та, що повстала. Хіба ми можемо цілуватися і милуватися, коли вирішується доля України? Ми підемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Україна сходиться. А щастя… щастя не лише в коханні. Щастя і в боротьбі. Щоб у нас були і зосталися чисті серця, ходімо!

– Буде так, моя кохана.

– Нам треба пошвидше йти до людей. – Олена зніяковіла й притулилась до його плеча. – Мені скоро будуть потрібні люди.

Він стояв збентежений, боячись навіть дихнути.

– Оленко…

– Так, Романе..

Вона взяла його руку, обережно притулила собі до живота і заплющила очі. Так і стояли довго-довго, сполошені, збентежені й зніяковілі. І він зненацька відчув, як у його руку щось стукнуло… Було воно живе, вертляве і сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, і він збагнув, що воно збирається в дорогу, вже йде в цей білий світ, йде наперекір руїнам і згарищам, смертям і лихоліттям. Стукає, аби приготували йому місце під сонцем.

– Я буду боротися за його місце у цьому світі! – прошепотів Роман і, опустившись на коліна, обняв її ноги й припав до них головою…

Того ж дня вони вирушили до Дніпра.

Попереду перевальцем ступала корова, на корові сидів червонястий півень, поважно й статечно позираючи на увесь білий світ.

– Який він смішний! – сплеснула Олена руками. – Сидить на корові, а позирає навсібіч, наче з царського трону.

Вони йшли, тримаючись за руки, не відаючи, що їх чекає попереду. Йшли у світ широкий здобувати маленькому місце під вільним сонцем.

Розділ одинадцятий

Восени в Барі спішно готувалися до походу на Задніпрянщину, де зосереджувалися основні сили повстанців. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всі усюди полетіли гінці: частинам коронного війська, а також надвірним загонам шляхти і реєстровцям сходиться у Бар із зброєю, провіантом і обозами. Першим на Україну було послано Іляша Караїмовича з загоном реєстровців, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барі і котрі підтримували Річ Посполиту. Коронний гетьман велів Караїмовичу рухатися на Задніпрянщину, по можливості уникати сутичок, а розвідувати головні сили повстанців, куди вони пересуваються, де зосереджуються, які у них плани, і під загрозою смертної кари залучати на свій бік тих реєстровців, котрі ще не встигли перебігти до Павлюка. За осінь Караїмович відгодувався на панських харчах, приодягся, ожив і повірив у свою велику місію, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милість коронний гетьман прозоро натякнув, що після перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук… І Караїмович, потираючи руки, подався на Україну вивідувати все про повстанців.

Одначе ні Станіслав Конєцпольський, ні його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вірили в успіх Караїмовича. Проте на безриб'ї і рак риба…

– І все ж Караїмович цінна птаха для нас, – сказав Конєцпольський. – Він багато дав мені цінних відомостей про повстанців, сподіваюсь, ще більше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лізе в гетьмани, ладен торгувати своїм людом і оптом, і вроздріб. Допоки він буде нам потрібний, допоки його й використаємо.