Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ваша милість, мене непокоїть та млявість, з якою рихтується коронне військо, – сказав Потоцький. – Вже невдовзі й осінь мине, а ми так і не спромоглися зібрати наше лицарство. А чернь тим часом збільшує свої сили.

Коронний махнув рукою:

– Нині шляхта не та, що раніше була. Коли їх на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козаків не вельми…

– Маю неприємні вісті, – Потоцький спохмурнів. – До мене доходять чутки, що в коронному війську завівся нездоровий дух. Лицарство боїться, аби не потерпіти вдруге такої поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах і біля Куруківського озера. Тому й збирається з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущі.

– У війську справді кепський дух, – згодився коронний, – але в нас немає викруту. Будь-що військо треба випхати на Україну, і воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бій. А поки суд та діло, треба послати до Павлюка послів.

– До тлуму шляхетних послів? – аж зблід від обурення польний гетьман. – Чи не забагато честі, ваша милість? Адже, пославши послів, ми визнаємо їх за силу, з якою змушена рахуватися Річ Посполита!

– На жаль, це так. – У Конєцпольського нервово засмикались губи. – Але в нас немає іншого виходу. Послів відрядіть негайно, пане польний гетьмане. І щоб вони якнайшвидше дісталися Чигирина і задобрили Павлюка золотими обіцянками. Хай обіцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час… Зізнатись, я мало вірю в успіх послів, але, як кажуть, чим чорт не жартує. Жеби він згодився розпустити своє військо, ми б лишили йому навіть гетьманську булаву.

– Досі перемагала шляхетська зброя, так буде і нині! – бадьоро вигукнув польний гетьман.

– Чернь розгулялась по всій Задніпрянщині, – мовив коронний. – У Барі вже чимало зібралося збіглої шляхти. Особливо багато утікає панів з Вишневеччини. Вчора до мене прибули перелякані старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернігова. Всюди повстання. Чернь знахабніла й глузує з шляхти. Пан староста коростенівський скаржився, що хлопи вішають панство на шовкових мотузках, але панство все одно воліє мати ликове життя, аніж шовкову смерть!

– Пся крев! – тільки й прохрипів Потоцький.

– Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушниці, а взамін йому лишили палиці. Хлопи, так би мовити, жартують.

– Ми пройдемо мечем і вогнем хлопську Україну! – вигукнув Потоцький. – І ніхто від нас не діждеться пощади, ні старе, ні мале!

– Амінь! – сказав коронний і міцно стулив сухі й тонкі губи.

Коронне військо збиралося довго й неохоче.

Спливала осінь, а Конєцпольський все ще ніяк не міг згукати своє лицарство. Поволеньки стягувалась місцева шляхта, лише в кінці жовтня зібрались надвірні загони магнатства. То одна хоругва відстала, то друга, їх доводилось розшукувати, підганяти…

Другого листопада було зачитано королівський наказ: усім коронним військам зайняти Україну, «погасити пожежу» і лишатися там на зимові квартири. Головним командувачем усіх військ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похід мали виступити третього листопада, але ні третього, ні четвертого військо з Бара не вийшло. Жовніри почали ремствувати: на носі зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом.

– З козаками воювати – не ціпом махати! – доводили жовніри. І марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи військо. Жовніри розбрелися по містечку та його околицях, пиячили-гуляли і не поспішали на майдан, де мав бути збір. Тоді жовніри почали вимагати, щоб їм наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана і кричав, що ні дябла з цього походу не вийде, бо військо розбрелося, як отара овець, і ніякими силами його не зженеш докупи!

Коронний гетьман послав до жовнірів головного капелана патера Окольського, аби той під страхом Божої кари зібрав воїнство на майдані. Патер два дні бігав по місту, хапав за поли кожного жовніра, погрожував всіма карами Божими і королівським гнівом, та так ні з чим і прителіпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообіцяти жовнірам, що, як тільки ті виступлять в похід, він негайно поїде до його милості короля і випросить платню наперед… I нарешті сьомого листопада коронне військо покинуло Бар.

Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана під командою старости Хмельницького Миколи Стогнева: гусарів – чотири хоругви, козаків – чотири хоругви, драгунів – три ескадрони. Маршрут: на Вінницю, Погребище і Білопілля.

2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскільки в того перед самісіньким походом щось зробилося негаразд із шлунком, його замінив військовий стражник пан Лувчицький. Гусарів – шість хоругов, козаків – п'ять хоругов, драгунів – два ескадрони. Маршрут: на Літин, Острожок…