Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Іляшку! – каже гетьман, не повертаючи голови. – Познач на цій карті всі ті місця, де засіли повстанці. Запиши, скільки їх, яка в них артилерія, обози, запаси провіанту тощо.

Відзнач також, де найкоротші і найзручніші дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й ліси. Адже ти знаєш Україну?

– Знаю, ваша милість. Все зазначу.

Того ж дня коронний гетьман Речі Посполитої спішно продиктував універсал до реєстрової старшини України:

«Станіслав на Конєцполі Конєцпольський, кастелян краківський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський і прочая…

Усіх їх милостям п. п. старостам, державцям, підстаростам, намісникам і урядникам українним оголошуємо. Отримавши звістку, що, незважаючи на присягу, вірність і повинність свою по відношенню до маєстату його королівської милості, деякі бунтарі затіяли бунт у війську Й. К. М. Запорозькому і, стративши свою старшину, збирають до себе безліч свавільного люду. Щоб завадити їхньому успіхові, закликаю вас іменем його милості короля, аби ви тих, які приєдналися до збіговиська бунтарів, якщо вони протягом двох тижнів не покаються і не зложать свої повинні голови, більше козаками не вважали. І, лишивши їх усіх вольностей, які даровані козакам реєстровим, старалися арештувати і відсилати їх до мене. Якщо ваші милості не в змозі будуть їх затримати, то ви мусите поширювати кари на їхніх жінок, дітей, руйнувати їхні домівки, адже краще, щоб на тих місцях кропива росла, аніж множилися зрадники його королівської милості і Речі Посполитої! Дан в Барі 3 вересня 1637 року».

– Ну ось ми й зустрілися, Караїмовичу, – процідив крізь зуби Павлюк, коли віз із полоненою старшиною спинився в Чигирині на майдані. – Не чекав, пане зраднику?

– Ні, – зізнався Караїмович. – Я сподівався, що тебе стратили у Варшаві разом із Сулимою.

Павлюк пильно дивився йому в очі, і той, не витримавши його вогнистого погляду, поспішно відвернувся.

– Цього разу твоя взяла, гетьмане, – буркнув і вбрав голову в плечі. – Радій!

– Нема з чого! – відрізав Павлюк. – Від того, що роздавиш блощицю, радощів мало. Навпаки, бридко.

Павлюк хотів було йти, та Караїмович поспішно крикнув:

– Стривай, гетьмане!

– Чого тобі? – запитав Павлюк, зупинившись. – Останнє своє слово ти скажеш козацькій раді на суді.

– Хіба не ти будеш зі мною розправлятися? – здивувався Караїмович. – Адже я тебе колись хитро заманив у пастку і в дерев'яній клітці привіз у Бар. На жаль, я не зміг насолодитися своєю перемогою, ти втік на моїх очах. Тепер ти мене захопив і скрутив. Мсти.

– Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобі, – відповів Павлюк. – Ти пішов не проти Павлюка. Ти пішов проти свого народу, проти своєї землі. Народ тебе і буде судити!

– Народ? Ха-ха! – зареготав Караїмович. – Була чернь і є! Було бидло і є, а народу немає! І не буде! А є гній, на якому ростемо ми, пани. Будуть одні лише пани. А ви – бидло! Це і є наша воля. Я боровся за таку волю і буду боротися. Але це воля не для черні, це воля для нас, панів. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами!

– І багато ти за Кодак одержав?

– Тисячу злотих і маєток.

– Радий?