Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

3. Полк п. Казановського, старости богуславського і писаря польного коронного: гусарів – чотири хоругви, козаків – чотири хоругви, драгунів – два ескадрони. Маршрут: обійти зліва Білу Церкву і вдарити на Тиврів та Липовець.

4. Полк Станіслава Потоцького, воєводича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарів – три хоругви, козаків – три хоругви, драгунів – один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки і далі.

Виконавши свої завдання (спалити й спустошити села й містечка по своїх маршрутах), полки десь у грудні мали зійтися в Білій Церкві і дати вирішальний бій повстанцям Павлюка.

Відрядивши війська на Україну, Потоцький ще на кілька днів затримався в Барі, знаючи, що в Білу Церкву його військо зійдеться не швидко. Адже в дорозі полки через кожні двадцять верст будуть зупинятися і ставати табором. Командири розсилатимуть на всі боки хоругви для «усмиріння черні та викоренення бунтів». Пограбувавши й спаливши село, поґвалтувавши жінок, хоругва залишить після себе згарище і подасться в друге село усмиряти чернь. Тільки спаливши і сплюндрувавши всі навколишні села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст… Так, винищуючи все на своєму шляху, полки будуть повільно рухатися до Білої Церкви.

Нарешті в середині листопада Потоцький сів у карету і в супроводі двох добірних гусарських хоругов, закутих у важкі панцири, подався й собі на Україну, прямуючи до містечка Летичів. Їхав він слідами свого війська і майже щодня з віконця карети бачив ту ж саму картину: спалені села, над якими кружляло гайвороння.

«Молодці мої лицарі, добре погуляли, – радів польний гетьман, поглядаючи на сплюндровані села, обгорілі бовдури, на повішених, котрі гойдалися на деревах. – Вдруге чернь не відважиться бунтувати, покірніше лизатиме чоботи своїм панам. Про павлюків і думати забуде».

Виряджаючи війська, Потоцький наказував їм:

– Пройдіться по Україні вогнем і мечем! Хай чернь на віки вічні запам'ятає ваш грізний лицарський похід! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милість і жаль! Ви безжалісні карателі! Не щадіть ні старих, ні малих! Перед Богом за вас буду відповідати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спільну мову, а ви робіть своє діло!

Тепер, їдучи, польний гетьман бачив, що військо виконує його наказ. До Білої Церкви з Україною покінчено, а до Різдва він встигне піднятися вгору до Черкас, Чигирина, Каніва, Переяслава і навіть Чернігова. Все пройде з мечем і вогнем. Хай спробує тоді побунтувати чернь!

Так спливали дні за днями. Іноді Потоцький вилазив з карети, кілька верст гарцював на коні попереду гусарських хоругов і вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнібал і Цезар… Ліси стояли то охоплені багрянцем, наче пожежами, то були затягнуті легкою пастельною млою. Зарості шипшини полум'яніли червоними ягодами, і Потоцький, гарцюючи поперед гусарів, елегійно просторікував:

– От, панове, візьмемо чернь, хлопів. Чи здатні вони милуватися красою золотої осені, її барвами, відтінками? Цією ніжною пастеллю чи полум'ям дубів? Ні, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики. Вона по своїй вродженій дикості тільки й здатна, що бунтувати проти своїх господарів. А чари природи не для неї. Замість того, приміром, щоб милуватися золотою осінню і вірно служити своєму панству, чернь сваволить. От і має спалені села!

Несподівано на дорогу вийшов православний священик у довгій рясі, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокійно зайорзав у сідлі, бо чимось тривожним війнуло на нього від цього дебелого похмурого попа, та, згадавши, що на нього дивиться дві хоругви гусарів, Потоцький зборов неспокій і глузливо крикнув:

– Що, попе довгогривий, вийшов гріхи нам відпускати?

Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сідлі, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а такої нагоди польний гетьман ніколи не пропускав… Панотець подивився на нього пильно з-під насуплених густих брів і глухо поспитав:

– Можна й гріхи відпустити, але я мушу знати, кому їх відпускати?

– Я – Потоцький! – гордо сказав він, сподіваючись, що його прізвище спантеличить попа. – Чи, може, ти не бажаєш мені відпускати?

Потоцький відчув, що грається із своєю смертю. Священик одним невловимим рухом висмикнув з-під ряси пістоль і крикнув:

– Слава Богу, що я тебе зустрів! Ти душитель України! Сатана в образі людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа!..

Пролунав постріл… Куля просвистіла біля самого вуха в побілілого польного гетьмана.

– Прости, Господи, гріх мій, що промахнувся! – вигукнув панотець і впав, зрубаний гусарами. Оточивши кіньми труп, вони кололи його списами, топтали кіньми, а Потоцький, як сидів на своєму коні, так лантухом і зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, підняли й оглянули: жодної пошкрябини. Гусари переглянулись.