Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Аякже! Коли б міг, то десять разів би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами.

– Таких блощиць ліпше давити! – почорнів Павлюк. – І як тільки земля вас носить?

– А де вона дінеться?

– Вже недовго їй лишилося терпіти! – пообіцяв Павлюк.

– Залякуєш?

– Ти й так боягуз!

– За своє життя боюся, бо хочу всмак пожити, – не таївся Караїмович. – Бо хочу бути паном.

– А сам у ляхів у ногах повзаєш?

– Вони сильніші, ніж я.

– Виходить, ти не пан, а раб! – І Павлюк пішов, але Караїмовича охопив ляк.

– Постривай, гетьмане! – вигукнув він. – Я все життя рвався до гетьманської булави, але доля передала її тобі. Для чого?

– Хочу здобути волю для свого народу.

– Для черні? – здивувався Караїмович. – А як же ви будете без панів жити? Невже всі будуть рівними?

– Усі!

– А працюватиме хто?

– Кожний на себе і всі на всіх, – відповів Павлюк. – Але тобі цього не зрозуміти, Караїмовичу. Незалежно від того, будеш ти жити чи ні, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сієш заразу навколо себе.

Обернувся і пішов, широко та впевнено ступаючи.

Караїмович зрозумів: то кінець.

І тоді він захотів жити. Жити, аби мстити. Всім. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Україні за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь і думати більше не сміла про волю, щоб жила на колінах біля його ніг!..

На ніч їх розсадили по льохах. Всю ніч Караїмович чув, як біля льоху тупцяв вартівник, і всю ніч гарячково думав, як вирватися на волю. Відчув силу й енергію, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього визрів простий план. Що було сили, затарабанив у ляду.